Розклад автобусів
  • 07:20-08:05 Калинівка-Пиків
  • 09:40-10:20 Калинівка-Пиків
  • 10:55-11:30 Вінниця-Шепіївка
  • 12:40-13:25 Калинівка-Пиків
  • 14:00-14:55 Калинівка-Шепіївка
  • 16:35-17:15 Калинівка-Пиків
  • 17:40-18:30 Калинівка-Пиків
  • 19:00-19:55 Вінниця-Шепіївка
Реклама

Історія села Шепіївка

Ці матеріали друкуються з тим, щоб молоді шепіївчани краще знали історію свого села і з тим, щоб розвіяти думки де яких наших сучасників про те, що в дореволюційні часи краще жилось селянину, ніж тепер, щоб не вивітрились із пам’яті людей сторінки істо­рії села періоду Великої Жовтневої революції, громадянської війни, відбудови народного господарства, фашистської навали.

В АРХІВАХ збереглися документи, які свідчать про те, що перші писані згад­ки про село Шепіївку дату­ються ще 18 століттям. В книзі «Приходи и церкви Подольской губернии» говорить­ся, що «…Шепіївка на час побудови церкви в 1778 році складалася із 29 дворів І зна­ходилась у володінні князів Любомирських». На той час князі Любомирські були од­ними із найзаможніших маг­натів і володіли 43 селами. Шепіївка і всі навколишні села належали княгині Ганні Любомирській.

В двадцятих роках 19 сто­ліття села Шепіївка І Новий Пиків переходять у володіння поміщика Яна Борейка.

Крім землі, в Шепіївці цьому пану належали винокурня, два млини, пункт по відгодівлі худоби, де 19—20 го­дин на добу працювали крі­паки. Сам Борейко жив у розкоші, знущався над кріпосними дівчатами, програвав своїх кріпаків у карти. Так, програв він пиківському пану кріпака – Юхима Кирика, від якого і пішов у Пикові рід Кириків.

Не дуже добавилося прос­вітку шепіївським селянам після реформи 1861 року. Відміна кріпосництва не при­несла їм жаданої волі, а, навпаки, ще більш злиденне життя. Селяни втратили тре­тину своєї общинної землі, яка перейшла у володіння нового поміщика Якубовського. Новий пан, на відмі­ну від старого, жив у Шепіївці, збудувавши на березі річки Грабарки палац, фільварок, посадив парк. Потім його потягнуло в мандри по Європі, віддавши свої шепііївські землі в оренду підпанкам Яроцькому, Дзюбоковському, Матушевському.

Малоземелля і безземелля селян змушувало іти у найми до цих орендаторів, які їх нещадно експлуатували. Особ­ливо відзначався цим Ладик Дзюбоковський, який змушу вав своїх наймитів молоти­ти в жнива за 14 –й сніп.

Звісно, у ті, часи й мови , не було про навчання селянських дітей, хоч в селі існу­вала церковно-приходська школа грамоти. В 1898 році в цій школі навчалося 15 дітей (в селі на той час прожива­ло 820 селян), вчили грамоти дяки Савіцький і Смеричанський. Курс навчання тривав лише один рік. Зрозуміло, що таке, з дозволу сказати, навчання мало що давало дітям. Лише після 1903 ро­ку в Шепіївку було присла­но вчителя і організовано трикласну школу,

Докотилася хвиля револю­ції 1905 року і до Шепіївки.

Не могли селяни далі мири­тися з нещадною експлуата­цією їх праці, мізерною оп­латою за неї. Влітку цього року вони відмовилися працювати на буряковій планта­ції пана Дзюбоковського, який за день прополки цук­рових буряків платив їм по 2 копійки. Пан в інших се­лах навербував людей для прополки, платив їм вже по 50 І більше копійок за день і насміхався над шепіївчанами. Ті не стерпіли цього і під керівництвом своїх односельчан Юхрема Подольського і Петра Коханця вигнали цих людей з поля.

Дзюбоковський, звісна річ, не міг стерпіти такого і викликав у село сотню драгу­нів. Ті заарештували орга­нізаторів страйку і вимагали від жителів Шепіївки, аби йшли рятувати панські буря­ки від бур’янів. Не тут то було. Селяни стояли на своєму, вимагали відпустити заарештованих, підвищити платню, за свою роботу. Пан врешті-решт мусив поступи­тися, але за цей час буря­ки стекли. Мав Дзюбоков­ський клопотів не тільки від цього, а й від тої сотні дра­гунів, яку він викликав для втихомирення непокірних. Драгуни для годівлі своїх коней викосили всі трави, овес на панських полях. Відправив їх пан із села, залишивши для особистої охорони 8 чоловік.

Відчуваючи наближення революції 1917 року, пан втік із села у Вінницю, де купив двоповерховий будинок. А в селі вже почали з’являтися солдати, які гнили в окопах першої світової війни. 26 вересня 1917 року вони, а це були Трохим Кирик, Микола Гарлінський, Василь Калінчук, Петро Петришин, Федір Синюшко, створили в селі солдатсько-селянський комітет. І коли після Жовтневої революції селяни кинулись грабувати панське добро, цей комітет, який оголосив, що він бере владу у свої руки, припинив грабіж, став справедливо ділити між селянами панське доб­ро, худобу, реманент, з торгів продавав приміщення, а виручені гроші розподіляв між інвалідами війни, сільською біднотою. Комітет утворив земельну комісію, до якої увійшли Василь Калін­чук, Петро Кухар, Кирило Синюшко. Вона розділяла панську і попівську землю між селянами в розрахунку 0,75 гектара на душу.

Та недовго селянська біднота погосподарювала на тій землі. За кабальними умовами Брест-Литовського мирного договору (1918 р.) молода Радянська республі­ка змушена була поступитись німцям Україною, Білорусі­єю, Прибалтикою. В кінці квітня 1918 року в Шепіївку увійшли союзники німців-австрійці. Разом з ними по­вернувся в село пан Матушевський, якому у свій час Дзюбоковський продав свої шепіївські землі. Австрійці встановлювали в селі старі порядки, силою і жорстоки­ми побоями змушували лю­дей повертати назад панові йо­го добро. Лише весною 1919 року окупантів вигнали із села бійці Червоної Армії, було знову встановлено Радянську владу. Та не надов­го. Бо в квітні 1920 року село опинилося під владою білополяків. Знову почалися грабунки, побої селян. Ті змушені були тікати зі сво­єю худобою із села.

Одного разу загін білопо­ляків натрапив на групу та­ких втікачів. Серед останніх були озброєні фронтовики Никифор Корчак І Сильвестр Подольський. Вони відкрили вогонь по поляках і двох вбили. Ввечері того дня із Кривошиїв у Шепіївку прибув загін польської піхоти. Вони жорстоко били престарілих людей, які за лишилися в селі, бо не мали сили втекти звідти, підпали­ли кілька хат. А коли поль­ські війська відступали під ударами Червоної Армії, вони остаточно пограбували село, забравши всіх наявних коней, корів, свиней й інше добро.

Важко ставало село на ноги після громадянської вій­ни, іноземної окупації. У 1925 році у Вінниці прохо­див губернський з’їзд селян. Від Шепіївки делегата­ми на ньому були Килина Дух, Килина Андрусь, Лике­ра Скічко. Там почули вони про те, що селянам слід об’єднуватись у колективи, щоб спільно обробляти зем­лю і вести господарство. Та далеко не всі у селі сприй­мали це на віру, і лише че­рез три роки було створене «машинове товариство», як перша форма колективізації.

До складу цього товарист­ва входило 12 чоловік: Фе­дір Синюшко, Сидір Кухар, Фока Ганчук, Іван Мальо­ваний, Федір Кухар та інші. Усі вони усуспільнили свою земцю, худобу, реманент. Держава продала їм в кре­дит нафтовий двигун, молотарку, соломорізку. Потім збудували млин і крупорушку. Обслуговував усю цю техніку механік І.О. Самборський.

«Машинове товариство» спільно обробляло свою зем­лю, одержуючи більші врожаї, ніж одноосібники, .моло­тило молотаркою хліб усім бажаючим за відповідну пла­ту зерном, яке здавало дер­жаві. В 1929 р. це товарист­во перетворилося в колгосп, який звався «Нове життя», і першим його головою став Фока Васильович Ганчук. Під кінець цього року в колгос­пі вже нараховувалось десь 35—40 сімей. Активістами його стали Володимир Скакун, Андрій Гудзь, Михайло Поліщук, Олександр Горупащенко, Антін Дешевий.

В 1930 році в колгосп вже змушували записуватись силою. Тих, хто відмовлявся вступати, так званих, куркулів Василя Омелька, Павла Щура, Івана Синюшка й інших, було вислано в Сибір. Безневинно стражда­ли і люди, яким до тих куркулів було ще далеко. Ні за що і ні про що були «розкуркулені» Василь Калінчук, Прокіп Григораш, Василь Дешевий, Григорій Корчак ти інші. Згодом цьому свавіллю було покладено край, але скільки ж то людей потер­піло до цього. Та й після цього, у 1937 році, були реп­ресовані як вороги Народу Віктор Скічко, Андрій Синюшко, Григорій Щур, К. І. Гарболінський, яких ув’язни­ли на 10 років, і де їх тепер могили, ніхто не знає.

В 1934 році в колгоспі вже було 95 процентів пра­цездатного населення. Ста ла появлятися І техніка. Пе­ред війною в господарстві було 4 трактори, один автомобіль, 120 коней, 52 воли, 60 корів, 173 свиней. В селі було збудовано семирічну школу, перший випуск якої був у 1937 році.

Словом, напередодні Ве­ликої Вітчизняної Війни се­ло Шепіївка, залікувавши рани від громадянської вій­ни, розрухи, голодомору 1932—1933 років, ставало на ноги. Та знову біда, знову горе. Не минуло й місяця від початку війни, як до наших країв вже підступали фашист­ські орди. Тодішній голова колгоспу К. В. Ганчук і член партії П. С. Скічко організували евакуацію колгоспної худоби—коней, корів, волів, овець. Але гітлерівці пере­різали шляхи евакуації, (до­велось вертатись додому.)

Тут худобу, хліб було роздано людям.

В липні в селі вже господарювали німці. Прикро, але знайшлися серед сельчан запроданці, які, як; ті пси, стали служити ‘ окупантам.

Староста, поліцаї під дулом, гвинтівок, – нагайками зганяли людей збирати, хліб з колгоспного паля, і нещадно били за непослух. Хліб обмолочувався і відразу з току відправлявся в Німеччину.

Німці, їх посіпаки майже ні чого не платили людям за роботу, селяни голодували.

Крім голоду, ще одна біда звалилася на село. Загарб­ники, як ту худобу, стали ви­возити із села молодь на каторжні роботи в Німеч­чину. Багато їх було від­правлено туди, далеко не всім судилося по війні по­вернутися до рідного села.

8 березня 1944 року скін­чилась страшна ніч німецької окупації. Відступаючи, гітлерівці намагалися вибу­хівкою підірвати сільську школу. Але хтось Із сільсь­ких сміливців в останній момент обрізав кабелі до ви­бухівки. Школа вистояла І

СТОЇТЬ ПОНИНІ.

Важко й знайти слова, щоб ними розповісти про те, як доводилось шепіївчанам, та й не тільки їм, відбудовувати зруйноване, поновлювати по грабоване окупантами. “Май же 100 чоловік Із села, не повернулися з фронту, Най важча робота лягала на жіночі плечі. Вони й орали поля коровами, когіали їх лопата­ми, вручну засівали насінням, яке виділила держава;.

Поволі непосильним трудом заліковувались рани вій­ни. Трудом таких людей, як механізатори В. І. Калінчук, М. Т. Ганчук, М. С. Воло-щук, тваринники Т. П, Мальована Г. В. Самилюк, М. І, Дешева, Н. М. Подольська, ланкові Г. А. Щур, Г. І. Григораш, Г. К. Петршина та багатьох інших міцнів і бага­тів колгосп і з початку 60 років вийшов він у число кра­щих в районі І області.

Надіслала: Широкова Людмила Степанівна

Погода в Пикові
Гості на сайті