Сайт села ПИКІВ

Розклад автобусів
  • 07:20-08:05 Калинівка-Пиків
  • 09:40-10:20 Калинівка-Пиків
  • 10:55-11:30 Вінниця-Шепіївка
  • 12:40-13:25 Калинівка-Пиків
  • 14:00-14:55 Калинівка-Шепіївка
  • 16:35-17:15 Калинівка-Пиків
  • 17:40-18:30 Калинівка-Пиків
  • 19:00-19:55 Вінниця-Шепіївка

Часи ревелюції

БРАТ НА БРАТА

З поваленням царизму в 1917 році і встановленням влади Центральної Ради в Пикові створюється комітет громадського самоврядування, однак місцевому населенню важко було розібратися в тій складній політичній обстановці.

Центральна Рада діяла нерішуче, не спішила з розв’язанням аграрного питання і це викликало масові погроми поміщицьких маєтків. Найбільш активно цей рух проходив у прифронтовій смузі. Тут в ряді повітів було розгромлено більш ніж 50% поміщицьких господарств. Про масовість цих виступів свідчить телеграма від 15 листопада 1917 року Вінницького повітового комісара, який повідомляє, що «останнім часом сільським населенням розгромлені маєтки в селах Дзяслові, Олексіївці, Колибабинцях, Кривошиях, Пикові і інших місцях, де цілком і повністю розграбовано весь живий і нерухомий реманент. Землевласники залишають у селах своє майно, для врятування свого життя тікають у паніці в міста».

До кінця січня 1918 року революційні частини сьомої і восьмої армій, місцеві червоногвардійські загони очистили від петлюрівців усе Поділля і встановили тут Радянську владу.

В Пиків повертаються фронтовики. Вони були обізнані з ленінським Декретом про землю і під їх впливом селяни починають ділити панську землю, створивши сільське громадське самоврядування. Однак, в 1918 р. в село повернувся пан із загоном мадярів. Почалася кривава розправа. Селян катували, кидали в ями і закри­вали в льохах. Тоді, Олександр Іванович Нечипорук, житель Пикова, активний селянський ватажок, згуртував навколо себе озброєний селянський загін і налетів з ним на розташування мадяр, і вигнав їх з села. Встановлення влади більшовиків пиківчани зустріли неоднозначно. Одні підтримували Центральну Раду, інші більшовиків. В цей час проявився справжній патріотизм і прагнення до свободи у молодого вчителя Старопиківської школи Римарчука Ксенофонта Михайловича. Саме він усвідомлював необхідність здобуття Україною незалежності, а тому цілком і повністю підтримав проголошення УНР.

Але не судилося молодій державі довго проіснувати. Немов чорні хмари з усіх сторін насувалися на неї вороги: німці, австро-угорці, російські червоногвардійці, поляки, анархісти, Антанта.

Підійшли вони і до Пикова. Більшовицький ревком склав чорні списки найбільш авторитетних і свідомих людей Пикова, які підля­гали негайному арешту за так звану контрреволюційну діяльність. Першим у цьому списку був Ксенофонт Римарчук, Іван Бондар та інші.

10 липня 1919 р. до Ст. Пикова прибув загін чекістів із 40 чоловік. Оточивши квартири учителів, вони розпочали пошук Римарчука. Десь о 5 год. ранку Ксенофонта розбудила служниця: у вікно дивилися озброєні чекісти. Бондаря вони вже встигли заарештува­ти. Герой вирішив умерти, але живим у руки ворога не здатися. За­чинивши двері, він почав готуватися до бою. У перестрілці Римарчук із револьвера вбив одного чекіста. Решта нападників відступила від вікон і відкрила по них шалений кулеметний та рушничний вогонь. Чекісти кидали у вікна гранати, але Римарчук виявив неабияку мужність та спритність, ловив їх і викидав зі школи. Однак сили були нерівні. Вибухом гранати Римарчуку відірвало ноги. Чекісти сподівалися, що захоплять його живим і полізли у вікна, але їх зно­ву зустріли постріли. Спливаючи кров’ю, Римарчук продовжував відбиватися, застреливши ще одного чекіста. Вже зовсім знесиленого, добили чекісти Римарчука пострілом рушниці у голову.

Під час цього бою хтось з людей виліз на дзвіницю і почав бити на сполох. На звуки дзвону почали збиратися люди. Прибігши на місце трагедії, вони застали понівечене тіло учителя Римарчука, а його друга Бондаря, як з’ясувалося згодом, чекісти забрали з со­бою і на другий день розстріляли на станції Бродецького.

Усіх, хто добре знав Ксенофонта Римарчука, охопило велике обурення. Ця розправа стала приводом до великого антибільшо­вицького повстання, яке очолив колишній пиківський мировий суддя І. С. Крамаренко.

Місцеві жителі підібрали тіло Римарчука і з великими почестями поховали його на старопиківському майдані. На цей час герою, борцю за незалежну Україну йшов лише 25-й рік…

В роки громадянської війни та іноземної інтервенції Пиків як і вся Україна став краєм, який можна було легко завоювати, але пра­вити ним було неможливо. Газета «Подільський комуніст» №55 від 5 червня 1919 року так інформує населення Вінниччини про запеклу боротьбу за владу в Пикові. «В ніч з 26 на 27 травня бандити зробили ще одну спробу влаштувати погром у Пикові, але голова волосного виконкому т. Біда з т. Задорожним організували посилену охорону містечка, а тому бандитам не вдалося привести в дію свій план. Наступного дня голова волосного виконкому організував караульний загін з 50-ти добре озброєних чоловіків, який буде постійно нести службу по охороні містечка. Не дивлячись на прово­кації бандитів і контрреволюціонерів – куркулів, настрій населення Пиківської волості в окрузі цілком задовільний».

Є цікаві архівні дані про те, що під час визвольних змагань ук­раїнського народу за свою незалежність війська УНР Симона Пет­люри і Української Галицької армії перебували в Пикові, де прохо­дила лінія фронту та розміщався їх штаб. Приказом штабу Головно­го Отамана вся міліція повинна підчинятися приказам І Галицького корпусу. Вона має завдання охороняти район Старі Прилуки – Козятин – Райгород – Пиків.

Безмірно важкі умови боротьби УГА в Надніпрянській Україні примусили її вкласти військову конвенцію з Денікіним, що було ду­же не популярним серед галичан, але ніяких ворожих дій проти військ УНР вони не вели. Ось як описує ці події видатний військовик Юрко Тютюнник у своєму спогаді «Зимовий похід 1919 – 1920 років»: «Перейшовши на сторону росіян, галичани найретельніше виконували параграф 6 договору про те, що галицька армія не бу­де воювати з Армією Отамана Петлюри. В наказі Київської дивізії ч. 518 від 10 грудня 1919 р. м Пиків говориться «Ще раз звертаю увагу на необхідність коректного відношення до галичан; обеззброєння їх може мати місце лише у випадках ворожого відношення до нас, або з мого наказу. Комдив.»

«Фактично Українська Галицька Армія не тільки не робила воро­жих дій, а навіть допомагала нам, чим могла. Так у м. Пикові де стояла галицька артилерія, Київська дивізія замінила свої старі гарма­ти на нові. Опріч того, взято з десяток гарматних коней, за котрі ви­дано розписку, що коні взяті позичково в Української Галицької Армії і будуть повернуті їй при першій зустрічі.»

«Штаб галицької артилерії і штаб Київської дивізії в час постою з м. Пикові обідали і вечеряли разом. Галицькі стрільці допомагали всім нашим козакам.»

А газета «Вісті» Вінниця №39\54 від 18 березня 1920 року під заголовком «Селянська неділя на Поділлі» повідомляє: 12 березня 1920 року відбулися загальні збори селян містечка Старого Пикова і Бор-жимівки, на яких виступили з доповідями «Про порядки Радянської влади і продовольче питання» товариші Баструк та Кірічук…

По доповідях збори винесли таку резолюцію: «Ми громадяни містечка Старого Пикова і Боржимівки, Пиківської волості, цілком згодні йти на допомогу Радянській владі, так як Радянська влада є народна влада, робітничо-селянська, яка відстоює інтереси робітників і селян. Ми погоджуємося давати все, що можемо, для підтримки Червоної Армії і будемо боротися з дезертирством і тими, хто приховується. Ми усвідомлюємо, що дезертир – це шкурник, який із-за своєї шкури зрадив своїх братів робітників і селян і цим підриває Радянську владу. Ми знаємо, що робітничо-селянська влада здобута кров’ю і ще раз повторяємо, що ми допоможемо Радянській владі знищити всю буржуазію і капіталістів.

Хай живе робітничо-селянська влада!

Хай живе більшовизм в усьому світі!

Слава і честь борцям за свободу!»

В 1920 році в Пикові було утворено волосний виконком, голо­вою якого був член партії більшовиків з 1917 року Нечипорук Олександр Іванович. В цьому ж році він був обраний делегатом IX з’їзду партії більшовиків.

В 1923 році село Пиків реорганізовується в районний центр, який проіснував до 1927 року. До складу Пиківського району входи­ло 16 сіл, які після його ліквідації в 1927 році відійшли до Калинівського, Уланівського, Комсомольського та Хмільницького районів.

Активними районними працівниками були Нечипорук Олександр Іванович, Колос – голова районного комітету неза­можних селян, Гончар Трохим Іванович -воєнком, Голик – начальник міліції, Білоусов – голова Пиківського райкомунгоспу.

17 жовтня 1923 року була прийнята резолюція Пиківського районного з’їзду комітетів незаможних селян про об’єднання незаможників у сільськогоспо­дарські колективи:

«Заслухавши доповідь про колективі­зацію, кооперацію і організацію сільсько­господарських кредитів, знайшли форму колективного використання  при  нашій бідній землезабезпеченості найбільш правильною і вигідною для на­шого сільського господарства.

Постановили: «Оголосити смерть трипіллю, як формі, яка не дає нічого сільському господарству, і перейти на платформу ко­лективного землекористування; особливо незаможне селянство повинно раз і назавжди покінчити із застарілою формою і врахува­ти ту невигоду, яку давала трипільна сівозміна.

Колектив – це суть незаможного селянства в його боротьбі із злиднями, а тому кожний член Комнезаму повинен стати членом колективу, кооперації і сільськогосподарського кредитного банку, який є єдиним помічником нашому сільському господарству, а то­му треба кожному голові комнезаму і чесному селянинові ввести в обов’язок розвивати широку агітацію між незаможним селянством про вступ в колективне господарство і ставити ці питання на кожно­му засіданні незаможного селянства.»

На 1921 рік село Пиків значно зросло. На цей час тут було 548 дворів, в яких проживало 3741 чол. НЕП полегшив життя селян. Продподаток, який замінив продрозверстку сприяв ма­теріальному заохоченню до господарювання. Появляються перші кооперативи: трудова сільськогосподарська спілка «Снивода», створена на Н. Пикові складалася з 7 чоловік, пай яких становив 3 тис. карбованців; сільськогосподарська коо­перація «Чесна праця» теж об’єднувала 7 членів. На Ст. Пикові утворилося товариство «Міць» і сільськогосподарська спілка «Надія» в якій було 11 чоловік.

Керівниками цих кооперативів були Дзіміна Олександр, Волосенко Іван, Максимчук Леонід, Дзіміна Іван, Макарчук Степан, Рибак Йосип, Лисунець Василь.

В 1921 році на базі водяного млина в Пикові запрацювала своя електростанція. Органи влади сприяли кооперуванню селянства і в Пикові створюється сільське кредитне товариство, яке відпускало селянам в кредит сільськогосподарський реманент – плуги, культиватори, борони. Організаторами його були Малярчук Федір Андрійович (пізніше працював учителем).

На 1922 рік в Пикові діяли: млин, дві крупорушки з січкарнею, дві столярні майстерні, дві кузні, слюсарна майстерня, олійня.

Починаючи з 1926 року, утворюються переселенські коопера­тивні товариства «Праця», «Круг», «Новий побут», «Червоне яблуко», бурякове товариство, артілі «Кругла черепиця», «Мотузняк».

Система кооперації послідовно підводила селянство до ор-ганізації досконалішої форми виробничої кооперації – колективних господарств.

«До 1924 року організація колгоспів в окрузі проходила стихійно, а починаючи з цього часу цей рух набуває певної плано­вості й проходив по відповідних нормах» – повідомляється в списку колгоспів Вінницького округу, які здали свій хліб через систему сільськогосподарської кооперації.

Але в цілому довоєнного рівня хлібозаготівель за роки відбудо­ви не було досягнуто. Головними причинами цього були: відстала техніка, забур’яненість полів, відсутність найнеобхіднішого рема­ненту, низька якість посівного матеріалу, порушення сівозмін, а та­кож засуха, особливо в 1924-1925 рр. У 1926-1927 рр. значно ско­ротилися хлібозаготівлі, виникли труднощі у постачанні населення продовольчими товарами. Селяни в основному вели своє госпо­дарство одноосібно.

В роки НЕПу в Пикові діяло декілька культосвітніх закладів. Це Старопиківська семирічна школа, дитячий притулок, три бібліот­еки, драмгурток, гурток КСМ, духовий оркестр.

В 1923-1924 навчальному році в семирічній школі навчалось 160 учнів: 94 хлопчиків і 66 дівчаток. Всіх же дітей шкільного віку в селі було 430 чоловік. Національний склад учнів був таким – ук­раїнці, поляки, євреї. Викладання в школі велося українською мо­вою. Школа мала своє господарство – 10 десятин землі. В 1923 році було реалізовано 87 пудів зерна. За одержані кошти відремон­тували шкільне приміщення. Пізніше відкрились дві окремі школи для навчання дітей єврейської і польської національностей. Перед війною обидві школи було закрито.

Джерело: Історія села Пикова