Розклад автобусів
  • 07:20-08:05 Калинівка-Пиків
  • 09:40-10:20 Калинівка-Пиків
  • 10:55-11:30 Вінниця-Шепіївка
  • 12:40-13:25 Калинівка-Пиків
  • 14:00-14:55 Калинівка-Шепіївка
  • 16:35-17:15 Калинівка-Пиків
  • 17:40-18:30 Калинівка-Пиків
  • 19:00-19:55 Вінниця-Шепіївка
Реклама

30-ті роки, голодомор

Війна, розруха, голод посиротили багато тисяч дітей. Були такі і в Пикові. Для них на кошти держави відкрили притулок обездоленим дітям, якому допомагали жителі села чим могли.

В 1929 році в селі Старий Пиків була організована артіль по спільному обробітку землі ім. 8-го Березня, в яку вступило 19 осіб. її членами стали: А.І.Джміль (пізніше знатний колгоспний пасічник), М.Т. Барилюк, О.П. Кабанюк, П.Г. Орлюк, О.І. Нечипорук, Г. Морозовський, Бородій Максим, Гончар Трохим, Андрієвський Іван, Поліщук Аделя та інші.

Ніхто з 19 господарів, що стали фундаторами артілі, не мали в своєму користуванні ні коней, ні волів, ні плуга, ні борін. Сільське товариство взаємодопомоги, яким керував Орлюк, передало колгоспові два кінних плуги, культиватора і сівалку. Згодом колгоспники закупили за свої кошти 4 коней і одного воза. Колишнього кучера Данила Паламарчука колгоспники обрали своїм головою. Нелегким було це головування.

Весняними ранками вставав раніше всіх, обходив колгоспні наділи ( в першу колгоспну весну не було ще суцільного єдиного поля), вибирав, де вже підсохло, щоб можна було орати і сіяти, потім разом зі всіма орав і засівав поле.

Восени зібрали перший урожай – по 13 ц. зернових з га та 140 ц. цукрових буряків з га. Та не падали духом колгоспники: О. Паламар­чук, Омелян Орлюк. Іван Кріт, Дмитро та Сергій Паламарчуки. Держа­ва прислала трактори, молотарки, згодом прийшла на поля МТСівська техніка.

В 1930 році в Пикові почався масовий вступ селян у колгосп. На Старому Пикові утворюється два колгоспи. Одному з них, який об’єд­нував жителів Боржимівки, Садиб і Міста, присвоюють назву імені Леніна. А другому, який об’єднував жителів Хуторів та Каміння – назву імені Постишева.

Тут головою колгоспу був призначений член Комуністичної партії Паламарчук Сергій Андрійович. Щоб якось полегшити страждання пиківчан під час голоду, він дозволив колгоспникам брати з поля де­які продукти і організував для них гаряче харчування. За це в 1933 році його було виключено з партії і звільнено з посади голови колгос­пу “за политическую близорукость”. Новим головою був призначений Гончарук. Після розстрілу Постишева у 1937 році, назва колгоспу змінюється на ім’я М. С. Хрущова. У 1938 році Сергій Андрійович знову вступає в партію і знову призначається головою колгоспу, займаючи цю посаду до 1941 р.

На Новому Пикові тоді працювало п’ять промислових артілей, два колгоспи: український “Червоні козаки” і єврейський “Слава комунарам”, головою якого був Грімбланд. Тут працювали українська та єврейська семирічні школи. Український колгосп “Червоні козаки” був одним з передових колгоспів району. Мав багатогалузеве господарство, добротні тваринницькі приміщення, багато худоби та птиці. Збирав високі врожаї сільськогосподарських культур. Оплата праці в колгоспах на трудодень була в середньому такою: від 1.2 кг до 2.8 кг зерна, 2 кг соломи; В колгоспах Старого Пикова додатково давали ще 0.5 кгсіна.

Євреї в переважній більшості займалися торгівлею в приватних крамничках. Вони мали пекарню, де випікали так звані “французькі булочки”, шевську та кравецьку майстерні. Виготовляли морозиво, цукерки, газовану солодку воду. А на землях їхнього колгоспу в основному працювали місцеві селяни, яких вони наймали.

Люди працювали добросовісно. На території колгоспного двору (маєток пана Сафонова, нині господарство рибцеху) колгоспники влаштовували виставки виробленої продукції. Багатьох селян, які відмовлялися вступати до колгоспу, оголошували куркулями. їх арештовували, висилали з села, а майно конфісковували. В Державному архіві Вінницької області є дані про те, що в 1930 році в Калинівському районі було розкуркулено 133 господарства, в тому числі і жителів нашого села, це Білецького Вікентія К., Крота Івана К., Нечая Дмитра Й., Рудзевича Владислава А., Миколюка Микиту А., Волосенка М. І.

За відмову вступати до колоспу куркулями оголосили Лисунця Дем’яна, Фалатюка Володимира, Козинюка Сергія.

Насильницьке створення колгоспів і засуха 1932 року зробили свою чорну справу. Почався голод. Місцеві активісти, виконуючи вказівки Сталіна, силоміць забирали в односельчан зерно, худобу, реманент і, навіть, продукти харчування.

Вже в грудні 1932 року люди почали вмирати. В багатьох опухали ноги, чорніло і набрякало обличчя. З початком 1933 року голод посилився. Гинули діти, дорослі.

Вмирали сім’ями, вмирали вдома і на вулиці. Люди їли листя, тра­ву, м’ясо собак і котів.

Бригадир тракторної бригади Старого Пикова Бородій Євген Петрович орденоносець за трудові заслуги згадує: “В голодної людини постійно смокче під ложечкою і появляється відчуття, що вона ніколи не зможе наїстися досита. Скибка хліба в роті розставала, як шоколад і появлялася ще більша потреба в їжі.”

Старожили згадують, що виснажені люди блукали вулицями в по­шуках чогось їстивного. Матері лежали мертві, а по них повзали ще живі немовлята і ссали груди. Так на них і вмирали.

Викладач Вінницького Державного педуніверситету, професор І. Г.Шульга в книзі” Голод на Поділлі” згадує і наше село: “Я іноді думаю, хто був при владі в 30-і роки? Косіор, Якір, Чубар, Постишев, Любченко. А чи знали вони про страшний голод ЗЗ-го року, про людоїдство, про вимирання селян?” Знали, не тільки знали, а й допомагали вини­щувати наш народ. Хіба не від їх імені 12 березня інформували Сталіна, що у Вінницькій області в 1933 році голодує 625 родин, а померло 59 чоловік? І це тоді, коли лише в одному Калинівському районі в трьох селах – Гущинцях, Пикові і Сальнику за 2,5 місяці померло 286 чоловік.

Жертви голодомору 32-3315 березня Косіор повідомляв, що основна причина голоду – погане господарювання і розкрадання хліба. За офіційними даними Калинівського райкому партії голодувала половина населення району. В селах Гущинці, Жигалівка, Старий Пиків, Сальник, Котюжинці, Корделівка, Янів – голодувало понад 2 тис. чоловік, в тому числі 992 дітей. З цього числа 1100 чол. були вже опухлі, а 270 померли “на почве голода.” Хоч і ці дані були неповні. Бо при перевірці з’ясувалось, що лише в одному с. Сальнику померло 124 чоловіки, а в книзі ЗАГСу було зареєстровано тільки 48. Селяни часто відмовлялися реєструвати своїх померлих родичів. А ча­сто вимирала вся сім’я і не було кому сповістити. їздові ж, які підбирали трупи, не вели ніяких записів і не звітували про свою роботу.

Населення Калинівського району з травня 1932 року по травень 1934 року скоротилося на 20 тисяч 419 чоловік.

Старожил села Фалатюк Олександр Гнатович в голодний 1933 рік працював у колгоспі кухарем.

Ось що він згадує про той час: “Годували лише тих, хто працював. Це називалось пайком. Дуже бідний він був – рідкий куліш, капусняк або юшка з гороху – от і все меню. Запам’яталась мені така страшна картина: ідучи до крамниці, я побачив, як дід Маринчак копав на цвинтарі вели­ку яму. Потім з лікарні привезли багато мерців і почали їх у ту яму кидати. Яма виявилась за­малою і дід втрамбовував трупи ногами.”

Про те, що і на трудодні в колгоспі не да­вали нічого свідчить і смерть дітей Віри Слободинюк з Боржимівки, яка працювала в колгоспі від зорі до зорі, але нічого не заро­бивши, змушена була протягом двох тижнів поховати від голодної смерті шестеро своїх дітей. Жителька села Ст. Пикова Нонна Яківна Коваль так згадує про голод 1933 ро­ку: “Життя стало нестерпне, коли колек­тивізація заставила все здати в колгоспну комору. Батька заарештували і вислали, зви­нувативши в куркульстві, бо в обійсті були коні. Сім’я залишилася напризволяще. Стояла рання весна ЗЗ-го. Не було ще й зелені, яка могла б рятувати людей від голодної смерті. Спочатку вмерла бабуся, потім винесли на цвин­тар її двох трьохрічних онуків-близнюків. В сім’ї всі опухли від голоду. Рятувались?.. З бруньок берези варили куліш, кори дерев і з трав – чай. Потайки з продірявленої колгоспної комори діставали мерзлу картоплю. Коли комора завалилась, то всім селом кинулись на кар­топляні гниляки, до яких домішували листя споришу і пекли щось подібне до млинців. Потім оголосили, що хто буде ходити на прополку буряків, тому будуть давати по кварті супу. Я, восьмирічна дівчинка, ходила на ту каторжну роботу. Каторжну, бо для дитини виснаже­ної голодом, прополоти кілька рядків за день було не під силу. Потім злягла мама. Вона заснула знеможена голодом і її вивезли на цвин­тар. Страшно було коли вона того ж дня, під вечір, повернулась додо­му. Наша сусідка збожеволіла, вбила і з’їла свою дитину. Люди ловили і їли жабів, мишей. Були випадки, коли люди розривали могили і їли трупи. Не доведи, Боже, щоб це ще колись повторилось.”

Жертви голодомору сплять у братських могилах. Над ними ще, майже, ніде немає ні пам’ятників, ні хрестів.

Тільки шепіт трав порушує їх спокій. Життя кожної людини-безцінний скарб, тож і пам’ять про кожну людину повинна зберігати­ся і передаватися нащадкам. А про людей, замордованих голодомором, ми не маємо права забувати ніколи.

Голод забрав мільйони життів. Але на цьому чорні сторінки українського народу не закінчилися. Для того, щоб тримати народ в покорі, заборонити будь-який вияв вільнодумства і невдоволення політикою сталінської влади, в Україні почався терор і репресії проти власного народу.

Відкрито виступив проти несправедливості – ворог. Заступився за чесну і порядну людину – ворог. Висловив думку про те, що за кордо­ном краще – шпигун. Критикуєш владу – зрадник. А невдоволеним – шлях у тюрму, на каторжні роботи, розстріл. В’язниці були перепо­внені. Людей арештовували без суду й слідства. Йосип Сталін особи­сто дав вказівку органам НКВС застосовувати до арештованих фізичні методи тиску. Під тортурами людей примушували зізнаватися в тому, чого вони ніколи не робили, до чого не були причетні. На допитах під страхом смерті багатьох примушували розповідати про “власні злочини” або ж намовляти на інших. їм обіцяли, що все це за­рахується при винесенні вироку. Тих, хто не піддавався, чекали жах­ливі тортури: їх били, ламали руки, ноги, пекли тіло розпеченим залізом, розпинали. Не кожен міг таке витримати. Хто залишався жи­вим, потрапляв у інше пекло-на каторжні роботи в ГУТАБ терміном від 3-х до 25 років.

До Сибіру були вивезені кращі з кращих! Серед них були і наші земляки.

У 1937 році в Пикові було заарештовано близько 20 чоловік. Се­ред них:

Білецький Казимир І. розстріляний 14 грудня 1937 року, ре­абілітований в 1989 році; Міліневський Олександр Йосипович, який працював учителем польської мови. Звинувачений за переховування дрібнокаліберної зброї – розстріляний в 1937 році – реабілітований в 1989 році; Міліневський Людвик Антонович до арешту працював робітником на Соломирському (нині село Порик Хмільницького району) гранітному кар’єрі і звинувачувався в тому, що міг дістати толл для виготовлення вибухівки з метою проведення диверсії. Був розстріляний в 1937 році – реабілітований у 1989 році;

Тарнавський Ананій Антонович до арешту працював військовим комісаром Калинівського району.

Після реабілітації в 1956 році повернувся на два тижні в село до Сім’ї. А потім знову був відправлений на Урал у Молотовську область на постійне поселення. Остаточно реабілітований в 1989 році.

Фалатюк Микита Порфирович заарештований за ст. 58-ю і засуджений строком на 10 років з відбуттям покарання у виправних тру­дових таборах Сибіру. Реабілітований в 1959 році. Повернувшись до­дому після відбуття безпідставного покарання, розповів про страшні будні Архіпелагу ГУТАБ.

„Одного разу до мене підійшов бригадир будівельної бригади і попередив, щоб я за будь-що не йшов сьогодні на риття каналу. Оскільки я мав гарний почерк то залишився в конторі допомагати діловоду.

Через кілька годин повідомили, що прорвало насип дамби і кілька тисяч чоловік загинуло в цьому каналі. Це була спланована акція зни­щити людей”.

Про трагізм долі цілого покоління українців, яких було безпідстав­но репресовано можна переконатися на історії саме з життя Фалатю­ка Микити Порфировича, бо після відбуття десятирічного терміну не-заслужених покарань, муки нашого земляка не припинилися і він З березня 1959 року пише на ім’я Президії Верховної Ради СРСР заяву такого змісту:

“Начиная с 1922 года я работал в Государственных учреждениях и предприятиях , в последнее время работал счетоводом в Пиковском рыбхозе где 22 декабря 1937 года был арестован районними органами НКВД. На предьявленние мне обвинения я не соглашался, так как нечуствовал за собой вины. На суд меня не вызывали. Только в камере Винницкой тюрьмы в феврале месяце 1938 года мне было обьявлено, что я осужден Особым совещанием г. Москвы по ст.58 сроком на 10 лет исправительных трудових лагерей и 1 марта 1938 г. был отправлен на Север. На Севере я отбыл срок наказания и в начале 1948 года вернулся домой без здоровья, которого до настоящего времени нет.

Прошу Вас снять с меня упомянутую судимость; о результатах прошу сообщить”.

Приложение: Копия справки № 10965. Просит Фалатюк.

І лише після цього Вінницький обласний суд 22 липня 1956 року приймає рішення № 377. “Дело по обвинению гражданина Фалатюка Никиты Порфировича пересмотрено 22 июля 1959 года.

Решение от 16 января 1938 года в отношении Фалатюка Никиты Порфировича отменено и дело производством прекращено за недоказанностью обвинения. Гражданин Фалатюк Никита Порфирович реабилитирован”.

Заместитель председателя Винницкого обласного Суда – подпись Довганюк.

І ніяких вибачень, ніякої моральної, фізичної і матеріальної ком­пенсації за те, що 10 років ні в чому неповинна людина відбула ка­торжні роботи, підірвала здоров’я, дивом залишилася живою, ніякої компенсації за те, що постраждала сім’я, бо діти ворогів народу були під постійним контролем і вважалися теж людьми неблагонадійними.

Лише дали на руки довідку № 10965, яку повинен був зберігати як зіницю ока бо при втраті „не возобновляется” і в якій записано: что Фалатюк Никита Порфирович 1902 года рождения отбыл наказание в местах заключения МВД с 16 января 1938 года по 23 декабря 1947 г.

Выдано продовольствие на 7 суток с 24-30 декабря 1947 года.

Выдано деньгами на билет в сумме 150 рублей.

Возвращено личных денег в сумме 0,30 коп.

Начальник ОЛП2 т. Артемов”.

Прізвища незаконно репресованих наших земляків записано в „Книгу пам’яті” по Вінницькій області і реабілітованих історією. І пам’ять про них змушує нас бути пильними, щоб ці страхіття не повто­рилися більше ніколи.

Нехай же їхня мученицька доля буде суворим уроком майбутнім поколінням.

Починаючи з 1935 року в сільському господарстві області спос­терігається деяке пожвавлення. Поліпшилося постачання колгоспів технікою, підвищилась врожайність, краще отоварювався трудодень. У пиківчан з’явилась надія на краще життя. Але з Заходу знову насу­валась чорна хмара війни і нових суворих випробувань…

Джерело: Історія села Пикова

Погода в Пикові
Гості на сайті