Зразу ж після визволення села, колгосп ім. Леніна відновлює свою діяльність. Першим головою колгоспу в 1944 -1945 рр. був Максим Каштелян.
Тоді колгосп мав лише одну корову, п’ять пар коней, дві пари волів. Ось з такою базою доводилось відновлювати зруйноване господарство. Наприкінці 1945 року в колгоспі вже було:
– великої рогатої худоби (телят – 55 голів);
– свиней – 17 голів;
– овець – 18 голів;
– коней – 56 голів;
– бджіл – 25 сімей.
Працювала кузня, стельмашня, майстерня по ремонту тракторного інвентаря.
Середня оплата колгоспного трудодня (без трактористів) становила: грішми – 0,29 крб., зерном – 0,26 кг. Заборгованість колгоспу за позики по капіталовкладенню становила 30704 крб. Поступово розширюється і змінюється матеріально-технічна база колгоспу. Було придбано 12 кінних плугів, 6 культиваторів, 3 зернових сівалки, 2-є кінних грабель, 1 сінокосарку, 2 віялки, 1 соломорізку, 11 волів, 10 саней.
Надавалась колгоспу допомога в обробітку землі з боку МТС. Люди працювали на совість. Але життя трудящих в перші післявоєнні роки було надзвичайно важким.
Скорочення виробництва с/г продукції, промислових товарів широкого вжитку, сильна засуха 1946 року зумовили введення карткової системи розподілу продуктів і промислових товарів.
Але карткова система нормованого розподілу не поширювалася на колгоспників, яким, щоб вижити, потрібно було робити ставку на підсобне господарство. А тому весною 1947 року в село знову приходить голод. Особливо відчутним він був влітку 1947 року. Ось як згадує про цей час Мурахівський Леонід Андрійович: “Здавалось, що про людей, які винесли страшний тягар війни і окупації, забули. На трудодень давали по 200 г хліба, але його ще потрібно було дочекатись з нового урожаю. Тож і не пригадується, що ми тоді їли. Дорослі терпляче переносили лихоліття, надіючись на краще. Але як важко було дивитись на голодних дітей з опухлими від лободи, акацієвого цвіту, дикого щавлю животами і тоненькими личками, рученятами та ноженятами…
Скільки ж було радості, коли спекли перший хліб з нового урожаю! Не з чистого борошна, бо то було б великою розкішшю, а навпіл з тертою картоплею. Однак, то вже був справжній хліб, зарум’янений у селянській печі, запашний, ситний. їли його тільки до обіду, по скибочці, знали, що не тільки сьогоднішнім днем живемо.”
У 1950 році проходить процес укрупнення колгоспів. За рішенням загальних виборів колгоспників від 25 травня 1950 року колгосп ім. Леніна села Старого Пикова об’єднується з колгоспом Нового Пикова. Новоствореному господарству присвоєно ім’я Леніна.
У 1951 році цей колгосп очолив Кирило Григорович Нечипорук.
Початок 50-х років був періодом помітного піднесення економіки господарства. Люди працювали сумлінно: вдень і вночі орали, сіяли, вручну виривали і виносили бур’яни. Однак життєвий рівень колгоспників залишався низьким. Накладалися непомірні податки на фруктові дерева, вулики, м’ясний і молочний податок, на яйця. Людей силоміць змушували підписуватись на державні позики розвитку народного господарства. Потрібно було в обов’язковому порядку здавати шкіру тварин (бичка чи свині), що забивались у власному господарстві, оплачувати заняття навіть дріб’язковим ремеслом.
Селянське господарство повинно було здати за рік безкоштовно державі – 40-45 кг м‘яса, 230-240 л молока, 240 шт. яєць, одну шкіру вагою від 4 кг і більше. Крім цього ще потрібно було грішми сплачувати с/г податок.
Колгоспники важко трудились, виносили всі труднощі сталінського керівництва, але разом з тим вірили йому, що з часом настануть кращі часи. Односельчани розповідають, що один колгоспник Бородій взяв у кредит у держави гроші, щоб побудувати хату, але боргу власно сплатити не зміг. Судовиконавці прийшли відбирати хату. Збираючи свої скромні пожитки, він зняв зі стіни портрет Сталіна і сказав: “А батька з собою заберу”. Праця в колгоспі, а потім ще й на своїй присадибній ділянці, згубна податкова політика виснажували сили людей.
Заробити за світловий день трудодня було важко. А за рік грішми колгоспники отримували по 20-25 крб. при розрахунку відмінусовувався той хліб, який видавали до обідів. Здавши державі хлібопоставки, в колгоспі мало що залишалося. Все це призвело до скорочення поголів’я худоби, руйнувало в людей бажання працювати. Лише після смерті Сталіна в 1953 р. відбувається послідовне зменшення розмірів податків, особливо сільськогосподарського. Скасовуються обов’язкові поставки продуктів колгоспниками. Це сприяє економічному піднесенню. Значного розвитку набуває сільське житлове будівництво. Відбувається масова заміна солом’яних дахів на жерстяні, черепичні, шиферні.
У 1959 році головою колгоспу стає молодий та енергійний керівник Березовський Ілля Тихонович. За його керівництва господарство міцно стає на ноги. Колгосп спеціалізується на вирощуванні зернових культур, цукрових буряків, та тваринництві. У 1960 році назви сіл Новий Пиків і Старий Пиків скасовуються і приймається одна, – Пиків, для обох населених пунктів. Об’єднане господарство мало 4 тис. 538 га землі, 24 трактори, 15 автомобілів, 1697 голів ВРХ, 1724 голів свиней, 259 коней, птахоферму, свою електростанцію.
У 1964 році було зібрано урожай цукрових буряків по 542 ц з га. За самовіддану працю 19 колгоспників було нагороджено орденами. Орденом Трудового Червоного Прапора було нагороджено бригадирів тракторної бригади Бородія Євгенія Петровича і Туза Бориса Петровича; ланкових рільничої бригади – Романюк Ганну Степанівну, Скічко Марію Іванівну; доярок – Чемерис Олену Федорівну, Бородій Марію Павлівну, Шекеру Афанасію Семенівну, свинарку Туз Марію Борисівну. Орденом Знак Пошани було нагороджено помічника бригадира тракторної бригади Карбівського Леоніда Савар’яновича, ланкову рільничої бригади Москаленко Лідію Тихонівну, комбайнера Гуменного Степана Семеновича та ін.
А ланкова рільничої ланки Вітряк Галина Кіндратівна виростила зі своїми подругами найвищий урожай цукрових буряків у Калинівському районі, по 602 ц з га, за що була нагороджена орденом Леніна. Голова правління колгоспу Ілля Тихонович Березовський отримав як матеріальне заохочення за вміле керівництво перший у Калинівському районі легковий автомобіль “Волга”. Колгосп отримав також іменний прапор, який міститься нині в музеї села Пикова.
В цей час докорінно змінюється благоустрій людей. Місцевий цегельний завод почав випускати цеглу, і в селі з’являються нові добротні будинки. Будується новий Будинок культури, стаціонарний дитячий садочок, мережа промислових і продовольчих магазинів, комбінат побутового обслуговування, нові тваринницькі ферми. Лише за перших 5 років 60-х років понад 400 сімей переселилися у нові будинки. До Пикова на екскурсії приїжджали різні закордонні делегації з Канади, Польщі, ФРН, Чехословаччини. Керівники цих делегацій в Книзі Трудової Слави залишили свої відгуки та щирі вітання пиківчанам за теплий прийом. Це свідчить про те, що їм було чим похвалитись і що показати. Люди працювали з натхненням. Кожен день голова колгоспу бував на фермі, серед механізаторів, цікавився їхнім повсякденним життям.
В селі була велика кількість буряківничих ланок, які завжди з піснею поверталися з роботи додому. Кожного року в День працівника сільського господарства проводилися загальні збори колгоспників, де підводилися підсумки роботи господарства за рік. Це було справжнє свято, яке проходило на площі біля пам’ятника Леніну. Зранку до вечора грав духовий оркестр. За трудові досягнення передові колгоспники отримували грамоти, цінні подарунки. Ввечері всі бажаючі запрошувалися подивитись широкоформатний фільм. Тут же на площі передовики сільськогосподарського виробництва заносились на Дошку Пошани і записувались в Книгу Трудової Слави. Ця книга зберігається в шкільному музеї історії села.
Джерело: Історія села Пикова