Запах крові і смерті Великої Вітчизняної війни відчули пиківчани ще за десять днів до захоплення села гітлерівцями, коли фронт був ще біля Хмельницького.
Ось як згадує про той час житель нашого села Семенець Іван Іванович: “З початком війни з Заходу до нас було евакуйовано багато людей, яким давала притулок майже кожна пиківська сім’я. 8 липня 1941 року над нашим селом розгорівся повітряний бій. Десь після обіду в небі трикутником летіли три радянських двомоторних бомбардувальники. Раптом у цей гул вклинився звук зі свистом, і застрочив кулемет. Ведучий радянський літак нахилився і почав падати.
З нього вискочив парашутист. Це було над Кузьминкою, по дорозі на Жовтневе. Там і впав наш літак у невелике озеро. Його охопило велике полум’я вогню і диму. Здавалося, що і вода в озері горить. Коли я прибіг, то побачив, що з хвостової частини літака люди витягали пілота. У нього була розбита голова, і він сильно хрипів. Везучи його на підводі в лікарню, по дорозі він помер. Це був капітан Черкашин Павло Михайлович, родом з Воронізької області.
Ще двох пілотів знайшли в кабіні. їхні тіла були сильно обгорілі, і вони були вже мертві. Помістили їх в часовню, де вони пролежали два дні. З району прийшло розпорядження поховати пілотів у селі. Похоронили бійців на тому місці, де зараз береза, в кутку цвинтаря. Викопали яму, тіла обгорнули в брезент, приклали очеретом і засипали землею. Парашутиста, який приземлився, привезли в сільську Раду. Він розповів, що їх база була в Дніпропетровську, а літали вони в місто Грачі бомбардувати німецьку колону.
Коли поверталися з завдання, на них напав німецький винищувач”.
Трагедія, яка розгорілася в небі над Пиковом, болем відгукнулася в серцях пиківчан. Коли в 1953 році останки загиблих перезахоронювали у Братську могилу в м. Калинівці, то з Тамбова приїжджав пілот, який в той трагічний день залишився живим.
Село Пиків було окуповане фашистами 18 липня 1941 року. Німці в’їхали в село мотоциклами, машинами і встановили тут свої порядки. На базі місцевих колгоспів були створені “державні маєтки“, головним завданням яких було постачання хліба та інших сільськогосподарських продуктів для Німеччини.
За працю місцеві жителі отримували лише незначну частину ячменю. А за найменше порушення встановлених порядків – розстріл. Одним із жахливих злочинів, вчинених гітлерівцями на окупованій землі, було полювання на людей і примусове відправлення їх на каторжні роботи до Третього рейху. Спочатку до Німеччини забирали юнаків та дівчат, а потім почали забирати і літніх людей.
З Боржимівки та Садиб на каторжні роботи потрапили Баранець Тихін, Грабарець Микола, Дацюк Сергій, Дем’янчук Петро, Паламарчук Володимир, Паламарчук Дем’ян, Паламарчук Федір, Поліщук Іван, Орлюк Андрій, Ор-люк Василь, Орлюк Павло, Орлюк Іван, Коляденко Гордій, Козенюк Олекса, Ковальчук Тодір, Кирисина Кирило, Кірічук Іван, Кірічук Борис, Кірічук Василь, Семенець Василь, Семенець Петро, Семенець Олександр, Свіріда Андрій, Миколюк Василь, Мартинюк Іван, Мартинюк Філімон, Москаленко Гнат, Хірілов Іван, Шепетин Тодір.
З Каміння – Волощук Яків, Гуменний Соловей, Гуменна Ніна, Гожий Антін, Гоменюк Федір, Поліщук Дмитро, Покора Андрій, Романюк Микола, Макарчук Дмитро, Макарчук Григорій, Островський Десько, Кейзор Поліна, Кирик Андрій, Капусняк Федір, Ковальчук Михайло, Калюжний Іван.
З Хуторів – Козак Володимир, Орлюк Тимофій, Паламарчук Михайло, Піхота Василь, Цвігун Галина та інші.
Над людьми гітлерівці проводили різні експерименти. Щоб у них не було потомства їх стерилізували. Макарчук Григорій згадує: “Жили в дерев’яних бараках по 150 чоловік. На добу видавали 300 грам хліба -сурогату, 20 г маргарину і дві кварти баланди. Не кожен міг довго протягнути на таких харчах. Спочатку захворів Федір Капусняк, а хворих фашисти не лікували і не годували. Вони їх розстрілювали. Так загинув і Федір”.
Разом із своїми односельчанами потрапили на каторжні роботи Струк Михайло Григорович, Миколюк Степанида Микитівна, Кірічук Михайло Андрійович…
Якщо в потойбічному житті існує пекло, то Михайло Григорович Струк пройшов його ще за життя. Це він, 17-ти річний юнак, став в’язнем концтабору Освенцім і вийшов із цієї фабрики смерті живим…
“Давно те було, але ні час, ні інші обставини життя не можуть стерти з пам’яті жахи німецької неволі. Таке не забувається. Я вже майже 60 років живу після смерті, бо й не сподівався, що вдасться вирватися з її пазурів, уникнути крематорію. У 1943 році німці зловили і відправили мене товарним потягом у Німеччину. По дорозі я з Калюжним Іваном вирішили тікати. Трапилося це на території Польщі. Вискочивши з поїзда ми дуже довго йшли пішки. Втомившись, вирішили відпочити і переночувати в хліві. На ранок нас побачив поляк і видав німцям. Так ми потрапили до концтабору Освенцім. Це був один з найстрашніших концтаборів у центрі Європи. Він мав 9 газових камер і 50 печей. їх пропускна здатність на добу -10-12 тисяч чоловік.
З попелу людей фашисти робили мінеральні добрива. Мені на лівій руці випекли тавро в’язня табору під №146663”.
Письменник Степан Колісник написав про Михайла Григоровича зворушливу повість під назвою “Живу після смерті”, де розповів про страшні поневіряння молодого подільського каторжанина. “Літом 1944 нас вивезли з Освенціма на Відень. Потім через зиму, як німакам припекло і наші гармати присунулись близько, нас погнали в глиб Австрії. Понад Дунаєм. Босі – а по горах сніг лежить. Оглянешся – ні кінця, ні краю колоні. Скільки Дунаю – стільки народу.
Півмісяця гнали, а їсти не давали… Паслися… Хто відставав, підлітав есесівець, і… з автомата навхрест. Строчить, а конвой регоче. За день розстрілювали сто. Тищу розстрілювали. Вбитих скидали в Дунай. За ноги, руки – і в Дунай… Примушували кидати нас. Сліди замітали…
В Маутхаузені носили каміння з кар’єру. На спині примуцьований дерев’яний станок, туди накладали каміння, сто вісімдесят п’ять
східців на гору – поганяй! Люди мерли так, наче їх косаркою косило. Сім перших днів навіть води не давали. Трупів лежало – гори…
А п’ятого травня 1945 р. відчинилася залізна брама і зайшли наші!.. – судома вдарила по тілу і застряла в горлі. Зайшли капітан з старшиною. Наші!..
Що творилося?! Ні розказати, ні передати!
Їх везли на Батьківщину через всю Австрію, через гори, перевали, через тихі містечка. Поминули Чехію. Позаду Польща…
А вже зі Львова Михайло дістався у свій район, в Калинівку. Поницяв по райцентру, а дороги додому хлопець не знав. Один лише раз покидав село, та й то, коли на каторгу під конвоєм везли…
На якійсь вуличці носом до носа зіткнувся з жінкою із свого села, яка аж ніяк не могла впізнати у Михайлові Григорового синка. Дуже довго вдивлялася у хлопчину.
– От лиха година! Чий же ти будеш такий?
– Я, тітко, Михайло…Ригора Струка син.
Жінка кинула корзину на землю і злякано поточилася назад.
– Господи, що ж воно коється? Живих побило, а мертві ходять. Ригорів хлопець?! Таж тебе на світі немає. Завтра, в неділю, мати твоя, Варвара, поминки справляє по небіжчику…
Михайла враз наче щось підкосило, і він зіперся на похилений тин.
Добиралися додому разом, вузькоколійкою. Людей у вагончик набилося повно. Тітка Олена відламала шматок від буханця і простягла хлопцеві… Якусь мить він з побожністю дивився на хліб, потім став їсти. їв з такою хапливістю, наче той кусень мали у нього з рота вирвати…
Сусід по лавці, односельчанин Яків Малярчук довго вдивлявся у хлопця.
– Ригорового хлопця я добре знав. Тому вже було б сімнадцять, а це ж зовсім дитина… Що вони, виродки, з нього зробили?..
Не доїжджаючи до Байківки, поїзд зупинився, всі вийшли і рушили до перевозу. По Сниводі перевозили людей з Каміння на Хутори…Ригор сидів спокійно у човні, готовий перевезти людей на той берег.
Син побачив батька. Батько видався йому таким постарілим і супленим за війну. Син хотів гукнути – “Тату! – але голосу не було. Всі затамували подих, дивлячись то на сина, то на батька. Ригір не підіймав голови. Хтось попросив його перевезти хлопця до Хуторів, раптом Ригор осікся і ніби прозрів. Він блимнув з під лоба на хлопця, ще раз бентежно, запитально, й стрімголов кинувся до сина. Ніхто не міг почути, що він говорив синові, чути було тільки гортанне здушене хрипіння. Він не обняв, а схопив Михайла з такою шаленою силою, ніби виривав свою дитину з пазурів.
Ригор силкувався щось вимовити, стільки накопилося несказаного в житті батька і дитини. Він устиг поховати сина, сім разів проклясти свою долю, а наплакатись, настраждатися! Тепер син явився з небуття, і йому – воскреслому – Ригор шептав і шептав, а що саме, ніхто не чув. Батькові руки сплелися за спиною дитини. Радість і горе, щастя й скорбота, розлука і зустріч – все сплелося в батькових вузлуватих руках.
Новина облетіла село. Дійшла вона і до Варвари. Мати як почула новину, страшенно закричала. А не повірила.
Батько й син йшли вулицею навпроти. Мати впізнала свою дитину, кинулась бігти вулицею… і раптом упала. Закусила губи з розпачу, хутенько звелася на ноги – і знову впала. Тоді поповзла на руках. Варварі відібрало ноги. Перестали йти ніби заворожені. Коло своєї домівки, рукою подати до дитини, по якій вже поминки зготовлено. Подумати, син із неволі каторжанської йде, з того світу, після своєї смерті вертається, а ти лежиш на землі, наче та колода…
На той крик та гамір, на той розрух та гардимер, збіглося все село на Хутори. Ото були поминки!..”
Після війни Михайло Григорович працював у колгоспі бригадиром рільничої бригади, агрономом, головою колгоспу в селі Лісова Лисіївка. У 1977 р повертається у рідне село і працює заввідділком Ст. Пикова. За сумлінність у праці та високі трудові досягнення був обраний від Вінницької області делегатом III Всесоюзного з’їзду колгоспників у Москві.
Його фотографія першою занесена в “Книгу Трудової слави”.
Степанида Микитівна Миколюк, жителька с. Новий Пиків на початку війни разом з курсантами Вінницького піхотного училища була відправлена під Сталінград.
В одному з боїв потрапила в полон, і німці відправили її в концтабір Равенсбрюк.
Вона згадує: “Цілий тиждень їхали в товарному вагоні знесилені і голодні і нарешті опинились у концтаборі. За своєю територією довжелезний, обтягнений з усіх боків колючою проволокою, табір поглинав
полонених своїми сірими, темними бараками, біля яких гордо походжали солдати з автоматами та собаками. Тут, в концтаборі, життя текло писаними і неписаними законами і не було варте копійки. Тільки покірність та старанність у роботі могли врятувати від смерті”. Це відчула у перші дні Степанида і ще тисячі дівчат і жінок – рабинь фашистської неволі.
Коли комендантка концтабору Ланга Біднер, як завше люта і криклива, вдарила в обличчя кастетом, а два дужих солдати скрутили руки і пасатижами вирвали зуби, Степанида відчула, що втрачає свідомість. Захлинаючись кров’ю, дівчина намагалась встояти на ногах, але вже не виявляла хоч якусь непокору. І лише в її зіницях, немов у вулкані, вирувала люта ненависть. Якби це помітила Ланга, то неодмінно відправила б у крематорій.
“Я вас навчу, як шити одяг для німецьких солдатів!” – кричала несамовито комендантка, тикаючи в обличчя зім’ятий німецький мундир. “За будь-який брак у роботі будемо прошивати нитками ваші язики!” І голодом нас морили, і били, але все ж таки ми вистояли. Повірте, що з дня полону і аж до визволення нас годували лише смердючою баландою та буряками. Іноді давали кілька варених картоплин. Це лише у святкові дні. За будь-яку провину чи брак у роботі багато наших дівчат були замордовані чи відправлені у крематорій. Кращих на вроду віддавали для розваг німецьким солдатам. Весною 1945 року, за кілька днів до перемоги, нас було звільнено.
Ми плакали і сміялись, ми кричали і співали, підстрибували і танцювали, хоч і мало було сил. Після лікування ми повернулись додому.
Степанида Микитівна Миколюк в’язень під № 17494 прибула у своє рідне село аж у жовтні сорок п’ятого. Довгий час працювала після війни в буряківничій ланці. Разом зі своїм чоловіком Сергієм Микитовичем виховали двох діток Катерину і Михайла, які порадували чотирма онуками та правнуком Сергієм. Саме в них Степанида Микитівна бачить і відчуває, що її життя не обірвалось, а тече, як повноводна ріка.
Пережив страхіття фашистської неволі і Михайло Андрійович Кірічук.
Працював він там на будівництві та ремонті залізничних колій. Ось, що він згадує: “Ми працювали як раби, робота була виснажлива. Вручну носили шпали, рейси, каміння. Працювали вдень і вночі за будь-якої погоди. За найменший непослух чи саботаж німці жорстоко били, цькували собаками, розстрілювали.
Коли присниться сон про ті часи, мене й нині охоплює жах і покриває холодним потом. Не доведи, Боже, будь-кому пережити ці страхіття”
З особливою жорстокістю фашисти ставилися до єврейського населення. У 1942 році вони вчинили нелюдське звірство – всіх євреїв Пикова розстріляли. Очевидці розповідають, що дітей німці живими кидали в траншею разом з убитими і пораненими, і земля над могилою ще кілька днів ворушилася.
Ось спогади про цю трагедію жителя села Пикова, очевидця цих подій, Семенця Івана Івановича:
“У нашому селі, особливо на Новому Пикові, жило багато єврейських сімей. 30 травня 1942 р карателі оточили село і почали згонити всіх євреїв в одне місце, і під конвоєм німецьких солдат повели їх на окіп за річкою Сниводою. Я з хлопцями переплив річку, і все бачив. Під грушею німці поставили два кулемети. Чоловікам, жінкам, старикам вони звеліли роздягнутися і вишикуватися навколо глибокої ями. Регочучи, кати натиснули гашетки кулеметів. Люди кричали, просилися, але на них фашисти не звертали уваги. Хто не міг йти, то поліцаї волокли за руки знесилених і знепритомнілих людей до ями. Після цієї бойні німці розійшлися по хатах, а наших хлопців примусили засипати яму землею”. Жертвами розстрілу стали за різними даними від 900 до 2-х тисяч чоловік.
Щороку на єврейську братську могилу 30 травня з’їжджаються люди: діти онуки, родини загиблих, щоб вшанувати їх пам’ять. І в 2005 році, незважаючи на похилий вік і підірване здоров’я, приїхав на братську могилу не просто живий свідок цієї трагедії, а людина, яка стояла в той роковий день на краю смертельної прірви і якій вдалося дивом залишитися живим, це Семен Романович Держкович, якому в 1942 році було лише 13 років. Його разом з родиною, трьома братами, сестрою та матір’ю було забрано з дому німцями.
Він згадує, що на захист їхньої родини стали місцеві селяни-сусіди: Гнат Сивак і Сава Волосенко, але що можна було зробити проти озброєних солдатів.
Спочатку ми думали, що нас відправляють до Уладівської станції для подальшого переселення на інші території. Але занепокоєння почало зростати, коли колону за селом звернули на Янівський шлях, саме біля нього розташоване єврейське кладовище. У нас німці забрали всі речі, а людей групами підводили до заздалегідь викопаної ями і почали розстрілювати. Серед людей почалась паніка, вони кричали, плакали, непритомніли і втрачали здоровий глузд. Для піднесення настрою серед німців на окіп пригнали місцевого музиканта Зеньо, щоб він веселив їх грою на скрипці. Але музикант розбив свій інструмент і заявив: “Грати на такому святі я не буду! Можете і мене розстріляти!” (за національністю він теж був німець). Згадуючи про своє врятування, Семен Романович не може стримати сліз “Нас поставили біля краю ями. Пролунала команда “вогонь, “і тут раптом чиясь рука попихнула мене в яму до пострілу. Я опинився на трупах, і зверху на мене падали мертві тіла.
Злякавшись, я з усієї сили почав вибиратись із ями і кинувся тікати з горба до річки Сниводи. Побачивши це, німці відкрили вогонь, і поранили мене в ногу.
Але я, докладаючи неймовірних зусиль, переплив через річку і втік у береги Старого Пикова. Потім, переховуючись, добрався до Шепіївки. Тут мене певний час переховував чоловік на прізвище Мальований”.
Нині Семен Романович проживає у м. Санкт–Петербург. Жорстокістю і терором окупанти намагались залякати людей і перетворити їх на покірних рабів. Але пиківчани не скорились і чинили фашистам відчайдушний опір. В Пикові була створена підпільна група, яка мала зв’язки з партизанським загоном ім. В.І. Леніна, що дислокувався у Чорному лісі. Очолював цю групу учитель старо-пиківської школи Антон Павлович Тимощук, родом з села Уланова. Під час окупації він працював завгоспом у лікарні, на горищі якої переховував поранених партизанів.
Головним лікарем тут працював Андрій Олександрович Ромняков. Він лікував партизанів, місцевій молоді давав фіктивні довідки про заразні інфекційні і невиліковні хвороби, щоб врятувати їх від німецької каторги. За зв’язки з партизанами його разом з дружиною Ніною Миколаївною в 1944 році було розстріляно в м. Калинівка.
Ось як описує про це учасник бойових дій, наш земляк, Піхота Іван Васильович: “У 1944 році я служив у винищувальному протитанковому артилерійському полку шофером. Підвозив снаряди. Після звільнення Житомира, я отримав наказ доставити снаряди до Тернополя. їдучи через Калинівку, я вирішив заїхати в Пиків, щоб побачитися з рідними після трьох років розлуки.
23 квітня 1944 року в неділю ми з солдатами пішли на похорон головного лікаря Ромнякова Андрія Олександровича. На його могилі ми дали бойовий салют з автоматів”.
Партизани часто заходили в село. Допомагав партизанам і Сергій Леонідович Мандзюк – завідуючий Жигалівським млином, що належав Пиківському рибгоспу.
Ось що розповідає про це учасник підпільної групи Фалатюк Ф.Ф: “Протягом тривалого часу, з 1942-го по 1943 рік, Манзюк С.Л. постачав партизанам борошно і крупи.
А його дружина Марія Іванівна забезпечувала харчуванням окремі партизанські групи, що залишались на відпочинок у Пикові. Часто до їх хати забігали погрітись, повечеряти партизани, які повертались з оперативних завдань. Через необережність та ігнорування правил конспірації Манзюк С.Л. поквитався життям”.
В умовах жорстокої гітлерівської окупації моральний дух пиківчан підтримував наш односельчанин Фалатюк Олександр Гнатович, який сконструював радіоприймач і слухав повідомлення Радянського Інформаційного Бюро. Ці відомості були основою листівок, які розповсюджувалися серед місцевого населення. Заходив у наше село з партизанами колишній ст. піонервожатий старопиківської школи Коцюбинський Ігор Данилович.
У 1943 році місцеві партизани розстріляли на Новому Пикові ненависних поліцаїв, які співпрацювали з фашистами.
Ламаючи запеклий опір гітлерівців, радянські війська визволили територію нашої області. Весною 1944 року вони підійшли і до Пикова. Першими вступили на нашу багатостраждальну землю розвідники. Серед них був і полковий розвідник Сергеєв Петро Васильович.
З’ясувавши обстановку на місці, він передав командуванню достовірну інформацію про розташування німецьких військ у селі.
Десь о шостій годині ранку, 9 березня 1944 року розпочалася стрімка атака бійців 161 -ї стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Тертишного Петра Авакумовича, начальника штабу Тішина і начальника артилерії, полковника, Героя Радянського Союзу Назаренка. Наступ проводився з боку антонопільського і рогинецького шляхів. Відступаючи, фашисти зірвали за собою міст і засіли в рибгоспі, а на горищі костьолу встановили кулемет. Під час бою місцеве населення поховалося в льохах.
На допомогу визволителям десь біля 17 години прийшла артилерія: дві 45-міліметрові гармати і одна гаубиця, міномети. Одна з гармат була встановлена на подвір’ї Волощука Івана Дем’яновича, друга у Крупки Андрія, що на Камінні. Біля хати Крота Василя Афанасійовича і на рові городу Лисунець Людмили, що проти старопиківської школи було встановлено два кулемети “Максим”. Кулеметники укріплювали свої позиції на випадок контрнаступу німців. З горища костьолу бив крупнокаліберний німецький кулемет. Лише при атаці мосту загинуло 11 радянських бійців, багато було поранено. Очевидець цих подій Морозовський Микола Гнатович, разом з односельчанами допомагав доставляти поранених у місцеву лікарню. Тут їх перев’язували і надавали медичну допомогу фельдшер Мовчан Вакум Семенович, Крижанівський і медсестра Марія Вікентівна Сенкевич.
При визволенні Пикова загинуло багато і німецьких солдат. Біля сорока німців потрапило в полон лише при визволенні хуторів. В запеклому бою 9-го березня Пиків було визволено. За його свободу віддали життя 37 радянських бійців. їх було похоронено на місцевому цвинтарі.
Весна 1944 року була ранньою. Різке потепління призвело до стрімкого танення снігу. Дорога була розбита. Бездоріжжя змусило фашистів, відступаючи, залишити тут велику кількість техніки: машин, гармат, кулеметів.
У 1969 році в Пикові було споруджено обеліск загиблим воїнам, на якому золотими літерами викарбувано прізвища пиківчан, які віддали своє життя за незалежність Батьківщини. На його відкриття зібралося близько 5 тисяч чоловік. Голова правління колгоспу Березовський Ілля Тихонович – ініціатор і організатор будівництва цього величавого обеліска розпочав мітинг.
На відкриття було запрошено військовий духовий оркестр. В честь загиблих солдати Калинівської військової частини провели бойовий салют. Мати одного з полеглих воїнів Цесарія Середович поклала на чорну гранітну плиту білий вишитий рушник з хлібом і сіллю, і сказала: “Сину мій, прийми від матері хліб. Я спекла тобі”. Здригнулись люди, в очах забриніли сльози, а хор заспівав пісню “Степом, степом…” Параска Капусняк, двоє синів якої не повернулись з війни, розрізала червону стрічку.
Ветеран війни, колишній водій бойової машини “Катюша” Микола Загниборода запалив вічний вогонь. Люди поклали до підніжжя обеліска 182 вінки – стільки, скільки імен викарбувано на граніті.
Матерям і вдовам полеглих односельчан у Старопиківському клубі було організовано обід.
Наш земляк, поет Паламарчук Віктор Сергійович, у своїй поетичній збірці
“Свічка пам’яті помістив вірш “Братські могили”, в якому з великим душевним болем стверджує, що перемога далася нашому народові дуже великою ціною, і мертві не вмирають, вони воскресають, поки існує хоч крихітна пам’ять про них. Якби воїнів загиблих на війні не ховали у братській могилі, то нам не вистачило б землі для сівби й орання навесні.
ПАМ‘ЯТЬ
Якби в могилах братських не ховали
Солдат, полеглих в тій страшній війні,
То місця залишилося б замало,
Щоб сіяти й орати навесні.
Якби солдат ховали по могилах,
Як з давніх пір серед людей велось,
То їх підрахувати ми б не в силах,
Якби нам рахувати довелось.
Якби на кожній з них їм посадити
Калину, щоб гніздились солов “і,
То проросли б, не важко уявити,
По всій землі калинові гаї.
Якби на кожній з них установити
Надгробний камінь десь з Уральських гір,
То довелося б назву замінити:
Не стало б гір Уральських ще з тих пір.
Якби зібрати сльози, що пролиті,
Бо скільки горя грізний час приніс,
Неслися б ріки вкрай несамовиті,
Солоні ріки від пролитих сліз.
І з тих часів, коли бої гриміли,
Коли солдати падали стократ,
Моря б давно–таки почервоніли
Від пролитої крові тих солдат.
Щоб пам‘ять кожного прийшлося вшанувати
Хвилиною мовчання, не гуртом,
То сорок літ нам випало б мовчати.
Німотна тиша залягла б кругом.
Війна розставила свої жорстокі шати.
Попавши в течію кривавої ріки,
Поодиноко падали солдати.
Щоденно гинули дивізії, полки.
Тому в могили братські лиш ховали
Солдат, полеглих в тій важкій війні,
Щоб місця не лишилося замало,
Де сіяти й орати навесні.
В. Паламарчук
В період Другої світової війни 483 пиківчани воювали на її фронтах.
314 з них нагороджені бойовими орденами та медалями. Серед них:
Кріт Василь Афанасійович, на фронті був кулеметником.
Макарчук Олександра Іванівна та Шнайдер Меланія Максимівна були медсестрами, Орлюк Пилип Матвійович – на фронті був артилеристом.
Пережили всі труднощі 900-денної блокади Ленінграду Семенець Сергій Якович, Тімков Мефодій Олександрович – пізніше працював учителем хімії, Гальчинський Григорій Кузьмович – пізніше працював директором школи.
З початком Другої світової війни Меланія Максимівна Шнайдер йде добровольцем на фронт. У грудні 1941 року, під Москвою, будучи медсестрою, вона пройшла своє перше бойове хрещення. Ось як вона про це згадує: “Наш піхотний батальйон стримував шалені атаки ворога на підступах до Москви. Під час однієї з ворожих атак раптом замовк наш кулемет. Кулеметника було поранено. Під вогнем ворога, по-пластунськи, я добралася до нього і надала медичну допомогу. Кулемет знову застрочив. Атака ворога захлинулась”. За цей подвиг МеланіюМаксимівну було нагороджено орденом Червоної Зірки. Довелося їй воювати і на Далекому Сході. На узбережжі Тихого океану завершила вона свій бойовий шлях. її кітель з нагородами знаходиться у шкільному музеї села Пикова.
“Після визволення у 1944 році Пикова, – згадує Профир Васильович Бурячок, – мене мобілізували на фронт. Спочатку я служив у військах І Українського фронту, був кулеметником. В одному з боїв мене було поранено. Після одужання продовжив службу в частинах IV Українського фронту. Тут я був полковим розвідником. Одного разу під Моравою, це на чехословацько-німецькому кордоні, ми отримали завдання взяти “язика”.
Гітлерівці нас помітили, і зав’язався бій. Мені снарядом перебило ногу, і товариші доставили мене в медсанбат. Після 16 днів лікування почалася гангрена. Ногу ампутували”. За бойові заслуги Профира Васильовича нагороджено орденом Слави III ступеня і медаллю “За відвагу”. Героїчний бойовий шлях до перемоги пройшло і подружжя Апаріних, Наталія Харитонівна та Іван Олексійович. З перших днів перебування на фронті вони були на пердовій і не раз дивилися смерті у вічі, забезпечуючи зв’язок військової частини з командуванням.
Форсували Дніпро, Віслу, Одер, Шрейє. Наталія Харитонівна згадує: “Коли до перемоги залишалося кілька днів, ворожий снаряд влучив прямо в прохід бліндажа. Від вибуху змело дах, осколками вбило кілька солдатів, а мене контузило. Бійці казали, що я “народилася в сорочці”.
Важкі і разом з тим приємні спогади зворушують пам’ять, бо і вони поставили свої підписи на зруйнованому рейхстазі, і саме в Берліні з особистої зброї дали радісний переможний салют. А потім, в Берліні, відсвяткували фронтове весілля, на якому посадним батьком був сам командир дивізії”. В святкові дні ветерани надівають свої нагороди, а їх у них достатньо. В обох медалі “За оборону Кавказу“, “За взяття Варшави“, “За взяття Берліна“, в Наталії Харитонівни – орден Вітчизняної війни, медалі “За відвагу” та “За бойові заслуги”, а в старшого лейтенанта Івана Олексійовича – два ордени Вітчизняної війни та Червоної Зірки. Кожного року, відзначаючи День Перемоги, пиківчани приходять до цього святого місця, щоб вшанувати світлу пам’ять односельчан, які загинули в роки Другої світової війни.
Джерело: Історія села Пикова