Розклад автобусів
  • 07:20-08:05 Калинівка-Пиків
  • 09:40-10:20 Калинівка-Пиків
  • 10:55-11:30 Вінниця-Шепіївка
  • 12:40-13:25 Калинівка-Пиків
  • 14:00-14:55 Калинівка-Шепіївка
  • 16:35-17:15 Калинівка-Пиків
  • 17:40-18:30 Калинівка-Пиків
  • 19:00-19:55 Вінниця-Шепіївка
Реклама

Освенцим

Якщо в потойбічному житті існує пекло, то Михайло Григорович Струк пройшов його ще за життя. Це він, 17-ти річний юнак, став в’яз­нем концтабору Освенцим і вийшов із цієї фабрики смерті живим…

“Давно те було, але ні час, ні інші об­ставини життя не можуть стерти з пам’яті жахи німецької неволі. Таке не забу­вається. Я вже майже 60 років живу після смерті, бо й не сподівався, що вдасться вирватися з її пазурів, уникнути крема­торію. У 1943 році німці зловили і відпра­вили мене товарним потягом у Німеччи­ну. По дорозі я з Калюжним Іваном вирішили тікати. Трапилося це на тери­торії Польщі. Вискочивши з поїзда ми ду­же довго йшли пішки. Втомившись, вирішили відпочити і переночувати в хліві. На ранок нас побачив поляк і видав німцям. Так ми потрапили до концтабору Освенцім. Це був один з найстрашніших концтаборів у центрі Європи. Він мав 9 газових камер і 50 печей. їх пропускна здатність на добу -10-12 тисяч чоловік.

З попелу людей фашисти робили мінеральні добрива. Мені на лівій руці випекли тавро в’язня табору під №146663″.

Письменник Степан Колісник написав про Михайла Григоровича зворушливу повість під назвою “Живу після смерті”, де розповів про страшні поневіряння молодого подільського каторжанина. “Літом 1944 нас вивезли з Освенцима на Відень. Потім через зиму, як німакам припекло і наші гармати присунулись близько, нас погнали в глиб Австрії. Понад Дунаєм. Босі – а по горах сніг лежить. Оглянешся – ні кінця, ні краю колоні. Скільки Дунаю – стільки народу.

Півмісяця гнали, а їсти не давали… Паслися… Хто відставав, підлітав есесівець, і… з автомата навхрест. Строчить, а конвой рего­че. За день розстрілювали сто. Тищу розстрілювали. Вбитих скидали в Дунай. За ноги, руки – і в Дунай… Примушували кидати нас. Сліди замітали…

В Маутхаузені носили каміння з кар’єру. На спині примуцьований дерев’яний станок, туди накладали каміння, сто вісімдесят п’ять

східців на гору – поганяй! Люди мерли так, наче їх косаркою косило. Сім перших днів навіть води не давали. Трупів лежало – гори…

А п’ятого травня 1945 р. відчинилася залізна брама і зайшли наші!.. – судома вдарила по тілу і застряла в горлі. Зайшли капітан з старшиною. Наші!..

Що творилося?! Ні розказати, ні передати!

Їх везли на Батьківщину через всю Австрію, через гори, перева­ли, через тихі містечка. Поминули Чехію. Позаду Польща…

А вже зі Львова Михайло дістався у свій район, в Калинівку. Поницяв по райцентру, а дороги додому хлопець не знав. Один лише раз покидав село, та й то, коли на каторгу під конвоєм везли…

На якійсь вуличці носом до носа зіткнувся з жінкою із свого села, яка аж ніяк не могла впізнати у Михайлові Григорового синка. Дуже довго вдивлялася у хлопчину.

– От лиха година! Чий же ти будеш такий?

– Я, тітко, Михайло…Ригора Струка син.

Жінка кинула корзину на землю і злякано поточилася назад.

– Господи, що ж воно коється? Живих побило, а мертві ходять. Ригорів хлопець?! Таж тебе на світі немає. Завтра, в неділю, мати твоя, Варвара, поминки справляє по небіжчику…

Михайла враз наче щось підкосило, і він зіперся на похилений тин.

Добиралися додому разом, вузькоколійкою. Людей у вагончик набилося повно. Тітка Олена відламала шматок від буханця і простягла хлопцеві… Якусь мить він з побожністю дивився на хліб, потім став їсти. їв з такою хапливістю, наче той кусень мали у нього з рота вирвати…

Сусід по лавці, односельчанин Яків Малярчук довго вдивлявся у хлопця.

– Ригорового хлопця я добре знав. Тому вже було б сімнадцять, а це ж зовсім дитина… Що вони, виродки, з нього зробили?..

Не доїжджаючи до Байківки, поїзд зупинився, всі вийшли і руши­ли до перевозу. По Сниводі перевозили людей з Каміння на Хутори…Ригор сидів спокійно у човні, готовий перевезти людей на той берег.

Син побачив батька. Батько видався йому таким постарілим і супленим за війну. Син хотів гукнути – “Тату! – але голосу не було. Всі затамували подих, дивлячись то на сина, то на батька. Ригір не підіймав голови. Хтось попросив його перевезти хлопця до Хуторів, раптом Ригор осікся і ніби прозрів. Він блимнув з під лоба на хлопця, ще раз бентежно, запитально, й стрімголов кинувся до сина. Ніхто не міг почути, що він говорив синові, чути було тільки гор­танне здушене хрипіння. Він не обняв, а схопив Михайла з такою ша­леною силою, ніби виривав свою дитину з пазурів.

Ригор силкувався щось вимовити, стільки накопилося несказа­ного в житті батька і дитини. Він устиг поховати сина, сім разів про­клясти свою долю, а наплакатись, настраждатися! Тепер син явився з небуття, і йому – воскреслому – Ригор шептав і шептав, а що саме, ніхто не чув. Батькові руки сплелися за спиною дитини. Радість і горе, щастя й скорбота, розлука і зустріч – все сплелося в батькових вузлу­ватих руках.

Новина облетіла село. Дійшла вона і до Варвари. Мати як почула новину, страшенно закричала. А не повірила.

Батько й син йшли вулицею навпроти. Мати впізнала свою дити­ну, кинулась бігти вулицею… і раптом упала. Закусила губи з розпа­чу, хутенько звелася на ноги – і знову впала. Тоді поповзла на руках. Варварі відібрало ноги. Перестали йти ніби заворожені. Коло своєї домівки, рукою подати до дитини, по якій вже поминки зготовлено. Подумати, син із неволі каторжанської йде, з того світу, після своєї смерті вертається, а ти лежиш на землі, наче та колода…

На той крик та гамір, на той розрух та гардимер, збіглося все се­ло на Хутори. Ото були поминки!..”

Джерело: Історія села Пикова

Погода в Пикові
Гості на сайті