Сайт села ПИКІВ

Розклад автобусів
  • 07:20-08:05 Калинівка-Пиків
  • 09:40-10:20 Калинівка-Пиків
  • 10:55-11:30 Вінниця-Шепіївка
  • 12:40-13:25 Калинівка-Пиків
  • 14:00-14:55 Калинівка-Шепіївка
  • 16:35-17:15 Калинівка-Пиків
  • 17:40-18:30 Калинівка-Пиків
  • 19:00-19:55 Вінниця-Шепіївка

Спогади Степаниди Миколюк

Степанида Микитівна Миколюк, жителька с. Новий Пиків на по­чатку війни разом з курсантами Вінницького піхотного училища бу­ла відправлена під Сталінград.

В одному з боїв потрапила в по­лон, і німці відправили її в концтабір Равенсбрюк.

Вона згадує: “Цілий тиждень їхали в товарному вагоні знесилені і голодні і нарешті опинились у конц­таборі. За своєю територією довже­лезний, обтягнений з усіх боків ко­лючою проволокою, табір поглинав полонених своїми сірими, темними бараками, біля яких гордо похо­джали солдати з автоматами та собаками. Тут, в концтаборі, життя текло писаними і неписаними законами і не було варте копійки. Тільки покірність та старанність у роботі могли врятувати від смерті”. Це відчула у перші дні Степанида і ще тисячі дівчат і жінок – рабинь фашистської неволі.

Коли комендантка концтабору Ланга Біднер, як завше люта і криклива, вдарила в обличчя кастетом, а два дужих солдати скрутили руки і пасатижами вирвали зуби, Степанида відчула, що втрачає свідомість. Захлинаючись кров’ю, дівчина намагалась встояти на но­гах, але вже не виявляла хоч якусь непокору. І лише в її зіницях, немов у вулкані, вирувала люта ненависть. Якби це помітила Ланга, то не­одмінно відправила б у крематорій.

“Я вас навчу, як шити одяг для німецьких солдатів!” – кричала не­самовито комендантка, тикаючи в обличчя зім’ятий німецький мун­дир. “За будь-який брак у роботі будемо прошивати нитками ваші язики!” І голодом нас морили, і били, але все ж таки ми вистояли. Повірте, що з дня полону і аж до визволення нас годували лише смер­дючою баландою та буряками. Іноді давали кілька варених картоплин. Це лише у святкові дні. За будь-яку провину чи брак у роботі багато наших дівчат були замордовані чи відправлені у крематорій. Кращих на вроду віддавали для розваг німецьким солдатам. Весною 1945 ро­ку, за кілька днів до перемоги, нас було звільнено.

Ми плакали і сміялись, ми кричали і співали, підстрибували і тан­цювали, хоч і мало було сил. Після лікування ми повернулись додому.

Романтические стихи про любовь читаю только на блоге www.Antoxa.name

Степанида Микитівна Миколюк в’язень під № 17494 прибула у своє рідне село аж у жовтні сорок п’ятого. Довгий час працювала після війни в буряківничій ланці. Разом зі своїм чоловіком Сергієм Микитовичем виховали двох діток Катерину і Михайла, які порадували чотирма ону­ками та правнуком Сергієм. Саме в них Степанида Микитівна бачить і відчуває, що її життя не обірвалось, а тече, як повноводна ріка.

Джерело: Історія села Пикова