Ці матеріали друкуються з тим, щоб молоді шепіївчани краще знали історію свого села і з тим, щоб розвіяти думки де яких наших сучасників про те, що в дореволюційні часи краще жилось селянину, ніж тепер, щоб не вивітрились із пам’яті людей сторінки історії села періоду Великої Жовтневої революції, громадянської війни, відбудови народного господарства, фашистської навали.
В АРХІВАХ збереглися документи, які свідчать про те, що перші писані згадки про село Шепіївку датуються ще 18 століттям. В книзі «Приходи и церкви Подольской губернии» говориться, що «…Шепіївка на час побудови церкви в 1778 році складалася із 29 дворів І знаходилась у володінні князів Любомирських». На той час князі Любомирські були одними із найзаможніших магнатів і володіли 43 селами. Шепіївка і всі навколишні села належали княгині Ганні Любомирській.
В двадцятих роках 19 століття села Шепіївка І Новий Пиків переходять у володіння поміщика Яна Борейка.
Крім землі, в Шепіївці цьому пану належали винокурня, два млини, пункт по відгодівлі худоби, де 19—20 годин на добу працювали кріпаки. Сам Борейко жив у розкоші, знущався над кріпосними дівчатами, програвав своїх кріпаків у карти. Так, програв він пиківському пану кріпака – Юхима Кирика, від якого і пішов у Пикові рід Кириків.
Не дуже добавилося просвітку шепіївським селянам після реформи 1861 року. Відміна кріпосництва не принесла їм жаданої волі, а, навпаки, ще більш злиденне життя. Селяни втратили третину своєї общинної землі, яка перейшла у володіння нового поміщика Якубовського. Новий пан, на відміну від старого, жив у Шепіївці, збудувавши на березі річки Грабарки палац, фільварок, посадив парк. Потім його потягнуло в мандри по Європі, віддавши свої шепііївські землі в оренду підпанкам Яроцькому, Дзюбоковському, Матушевському.
Малоземелля і безземелля селян змушувало іти у найми до цих орендаторів, які їх нещадно експлуатували. Особливо відзначався цим Ладик Дзюбоковський, який змушу вав своїх наймитів молотити в жнива за 14 –й сніп.
Звісно, у ті, часи й мови , не було про навчання селянських дітей, хоч в селі існувала церковно-приходська школа грамоти. В 1898 році в цій школі навчалося 15 дітей (в селі на той час проживало 820 селян), вчили грамоти дяки Савіцький і Смеричанський. Курс навчання тривав лише один рік. Зрозуміло, що таке, з дозволу сказати, навчання мало що давало дітям. Лише після 1903 року в Шепіївку було прислано вчителя і організовано трикласну школу,
Докотилася хвиля революції 1905 року і до Шепіївки.
Не могли селяни далі миритися з нещадною експлуатацією їх праці, мізерною оплатою за неї. Влітку цього року вони відмовилися працювати на буряковій плантації пана Дзюбоковського, який за день прополки цукрових буряків платив їм по 2 копійки. Пан в інших селах навербував людей для прополки, платив їм вже по 50 І більше копійок за день і насміхався над шепіївчанами. Ті не стерпіли цього і під керівництвом своїх односельчан Юхрема Подольського і Петра Коханця вигнали цих людей з поля.
Дзюбоковський, звісна річ, не міг стерпіти такого і викликав у село сотню драгунів. Ті заарештували організаторів страйку і вимагали від жителів Шепіївки, аби йшли рятувати панські буряки від бур’янів. Не тут то було. Селяни стояли на своєму, вимагали відпустити заарештованих, підвищити платню, за свою роботу. Пан врешті-решт мусив поступитися, але за цей час буряки стекли. Мав Дзюбоковський клопотів не тільки від цього, а й від тої сотні драгунів, яку він викликав для втихомирення непокірних. Драгуни для годівлі своїх коней викосили всі трави, овес на панських полях. Відправив їх пан із села, залишивши для особистої охорони 8 чоловік.
Відчуваючи наближення революції 1917 року, пан втік із села у Вінницю, де купив двоповерховий будинок. А в селі вже почали з’являтися солдати, які гнили в окопах першої світової війни. 26 вересня 1917 року вони, а це були Трохим Кирик, Микола Гарлінський, Василь Калінчук, Петро Петришин, Федір Синюшко, створили в селі солдатсько-селянський комітет. І коли після Жовтневої революції селяни кинулись грабувати панське добро, цей комітет, який оголосив, що він бере владу у свої руки, припинив грабіж, став справедливо ділити між селянами панське добро, худобу, реманент, з торгів продавав приміщення, а виручені гроші розподіляв між інвалідами війни, сільською біднотою. Комітет утворив земельну комісію, до якої увійшли Василь Калінчук, Петро Кухар, Кирило Синюшко. Вона розділяла панську і попівську землю між селянами в розрахунку 0,75 гектара на душу.
Та недовго селянська біднота погосподарювала на тій землі. За кабальними умовами Брест-Литовського мирного договору (1918 р.) молода Радянська республіка змушена була поступитись німцям Україною, Білорусією, Прибалтикою. В кінці квітня 1918 року в Шепіївку увійшли союзники німців-австрійці. Разом з ними повернувся в село пан Матушевський, якому у свій час Дзюбоковський продав свої шепіївські землі. Австрійці встановлювали в селі старі порядки, силою і жорстокими побоями змушували людей повертати назад панові його добро. Лише весною 1919 року окупантів вигнали із села бійці Червоної Армії, було знову встановлено Радянську владу. Та не надовго. Бо в квітні 1920 року село опинилося під владою білополяків. Знову почалися грабунки, побої селян. Ті змушені були тікати зі своєю худобою із села.
Одного разу загін білополяків натрапив на групу таких втікачів. Серед останніх були озброєні фронтовики Никифор Корчак І Сильвестр Подольський. Вони відкрили вогонь по поляках і двох вбили. Ввечері того дня із Кривошиїв у Шепіївку прибув загін польської піхоти. Вони жорстоко били престарілих людей, які за лишилися в селі, бо не мали сили втекти звідти, підпалили кілька хат. А коли польські війська відступали під ударами Червоної Армії, вони остаточно пограбували село, забравши всіх наявних коней, корів, свиней й інше добро.
Важко ставало село на ноги після громадянської війни, іноземної окупації. У 1925 році у Вінниці проходив губернський з’їзд селян. Від Шепіївки делегатами на ньому були Килина Дух, Килина Андрусь, Ликера Скічко. Там почули вони про те, що селянам слід об’єднуватись у колективи, щоб спільно обробляти землю і вести господарство. Та далеко не всі у селі сприймали це на віру, і лише через три роки було створене «машинове товариство», як перша форма колективізації.
До складу цього товариства входило 12 чоловік: Федір Синюшко, Сидір Кухар, Фока Ганчук, Іван Мальований, Федір Кухар та інші. Усі вони усуспільнили свою земцю, худобу, реманент. Держава продала їм в кредит нафтовий двигун, молотарку, соломорізку. Потім збудували млин і крупорушку. Обслуговував усю цю техніку механік І.О. Самборський.
«Машинове товариство» спільно обробляло свою землю, одержуючи більші врожаї, ніж одноосібники, .молотило молотаркою хліб усім бажаючим за відповідну плату зерном, яке здавало державі. В 1929 р. це товариство перетворилося в колгосп, який звався «Нове життя», і першим його головою став Фока Васильович Ганчук. Під кінець цього року в колгоспі вже нараховувалось десь 35—40 сімей. Активістами його стали Володимир Скакун, Андрій Гудзь, Михайло Поліщук, Олександр Горупащенко, Антін Дешевий.
В 1930 році в колгосп вже змушували записуватись силою. Тих, хто відмовлявся вступати, так званих, куркулів Василя Омелька, Павла Щура, Івана Синюшка й інших, було вислано в Сибір. Безневинно страждали і люди, яким до тих куркулів було ще далеко. Ні за що і ні про що були «розкуркулені» Василь Калінчук, Прокіп Григораш, Василь Дешевий, Григорій Корчак ти інші. Згодом цьому свавіллю було покладено край, але скільки ж то людей потерпіло до цього. Та й після цього, у 1937 році, були репресовані як вороги Народу Віктор Скічко, Андрій Синюшко, Григорій Щур, К. І. Гарболінський, яких ув’язнили на 10 років, і де їх тепер могили, ніхто не знає.
В 1934 році в колгоспі вже було 95 процентів працездатного населення. Ста ла появлятися І техніка. Перед війною в господарстві було 4 трактори, один автомобіль, 120 коней, 52 воли, 60 корів, 173 свиней. В селі було збудовано семирічну школу, перший випуск якої був у 1937 році.
Словом, напередодні Великої Вітчизняної Війни село Шепіївка, залікувавши рани від громадянської війни, розрухи, голодомору 1932—1933 років, ставало на ноги. Та знову біда, знову горе. Не минуло й місяця від початку війни, як до наших країв вже підступали фашистські орди. Тодішній голова колгоспу К. В. Ганчук і член партії П. С. Скічко організували евакуацію колгоспної худоби—коней, корів, волів, овець. Але гітлерівці перерізали шляхи евакуації, (довелось вертатись додому.)
Тут худобу, хліб було роздано людям.
В липні в селі вже господарювали німці. Прикро, але знайшлися серед сельчан запроданці, які, як; ті пси, стали служити ‘ окупантам.
Староста, поліцаї під дулом, гвинтівок, – нагайками зганяли людей збирати, хліб з колгоспного паля, і нещадно били за непослух. Хліб обмолочувався і відразу з току відправлявся в Німеччину.
Німці, їх посіпаки майже ні чого не платили людям за роботу, селяни голодували.
Крім голоду, ще одна біда звалилася на село. Загарбники, як ту худобу, стали вивозити із села молодь на каторжні роботи в Німеччину. Багато їх було відправлено туди, далеко не всім судилося по війні повернутися до рідного села.
8 березня 1944 року скінчилась страшна ніч німецької окупації. Відступаючи, гітлерівці намагалися вибухівкою підірвати сільську школу. Але хтось Із сільських сміливців в останній момент обрізав кабелі до вибухівки. Школа вистояла І
СТОЇТЬ ПОНИНІ.
Важко й знайти слова, щоб ними розповісти про те, як доводилось шепіївчанам, та й не тільки їм, відбудовувати зруйноване, поновлювати по грабоване окупантами. “Май же 100 чоловік Із села, не повернулися з фронту, Най важча робота лягала на жіночі плечі. Вони й орали поля коровами, когіали їх лопатами, вручну засівали насінням, яке виділила держава;.
Поволі непосильним трудом заліковувались рани війни. Трудом таких людей, як механізатори В. І. Калінчук, М. Т. Ганчук, М. С. Воло-щук, тваринники Т. П, Мальована Г. В. Самилюк, М. І, Дешева, Н. М. Подольська, ланкові Г. А. Щур, Г. І. Григораш, Г. К. Петршина та багатьох інших міцнів і багатів колгосп і з початку 60 років вийшов він у число кращих в районі І області.
Надіслала: Широкова Людмила Степанівна