БРАТ НА БРАТА
З поваленням царизму в 1917 році і встановленням влади Центральної Ради в Пикові створюється комітет громадського самоврядування, однак місцевому населенню важко було розібратися в тій складній політичній обстановці.
Центральна Рада діяла нерішуче, не спішила з розв’язанням аграрного питання і це викликало масові погроми поміщицьких маєтків. Найбільш активно цей рух проходив у прифронтовій смузі. Тут в ряді повітів було розгромлено більш ніж 50% поміщицьких господарств. Про масовість цих виступів свідчить телеграма від 15 листопада 1917 року Вінницького повітового комісара, який повідомляє, що «останнім часом сільським населенням розгромлені маєтки в селах Дзяслові, Олексіївці, Колибабинцях, Кривошиях, Пикові і інших місцях, де цілком і повністю розграбовано весь живий і нерухомий реманент. Землевласники залишають у селах своє майно, для врятування свого життя тікають у паніці в міста».
До кінця січня 1918 року революційні частини сьомої і восьмої армій, місцеві червоногвардійські загони очистили від петлюрівців усе Поділля і встановили тут Радянську владу.
В Пиків повертаються фронтовики. Вони були обізнані з ленінським Декретом про землю і під їх впливом селяни починають ділити панську землю, створивши сільське громадське самоврядування. Однак, в 1918 р. в село повернувся пан із загоном мадярів. Почалася кривава розправа. Селян катували, кидали в ями і закривали в льохах. Тоді, Олександр Іванович Нечипорук, житель Пикова, активний селянський ватажок, згуртував навколо себе озброєний селянський загін і налетів з ним на розташування мадяр, і вигнав їх з села. Встановлення влади більшовиків пиківчани зустріли неоднозначно. Одні підтримували Центральну Раду, інші більшовиків. В цей час проявився справжній патріотизм і прагнення до свободи у молодого вчителя Старопиківської школи Римарчука Ксенофонта Михайловича. Саме він усвідомлював необхідність здобуття Україною незалежності, а тому цілком і повністю підтримав проголошення УНР.
Але не судилося молодій державі довго проіснувати. Немов чорні хмари з усіх сторін насувалися на неї вороги: німці, австро-угорці, російські червоногвардійці, поляки, анархісти, Антанта.
Підійшли вони і до Пикова. Більшовицький ревком склав чорні списки найбільш авторитетних і свідомих людей Пикова, які підлягали негайному арешту за так звану контрреволюційну діяльність. Першим у цьому списку був Ксенофонт Римарчук, Іван Бондар та інші.
10 липня 1919 р. до Ст. Пикова прибув загін чекістів із 40 чоловік. Оточивши квартири учителів, вони розпочали пошук Римарчука. Десь о 5 год. ранку Ксенофонта розбудила служниця: у вікно дивилися озброєні чекісти. Бондаря вони вже встигли заарештувати. Герой вирішив умерти, але живим у руки ворога не здатися. Зачинивши двері, він почав готуватися до бою. У перестрілці Римарчук із револьвера вбив одного чекіста. Решта нападників відступила від вікон і відкрила по них шалений кулеметний та рушничний вогонь. Чекісти кидали у вікна гранати, але Римарчук виявив неабияку мужність та спритність, ловив їх і викидав зі школи. Однак сили були нерівні. Вибухом гранати Римарчуку відірвало ноги. Чекісти сподівалися, що захоплять його живим і полізли у вікна, але їх знову зустріли постріли. Спливаючи кров’ю, Римарчук продовжував відбиватися, застреливши ще одного чекіста. Вже зовсім знесиленого, добили чекісти Римарчука пострілом рушниці у голову.
Під час цього бою хтось з людей виліз на дзвіницю і почав бити на сполох. На звуки дзвону почали збиратися люди. Прибігши на місце трагедії, вони застали понівечене тіло учителя Римарчука, а його друга Бондаря, як з’ясувалося згодом, чекісти забрали з собою і на другий день розстріляли на станції Бродецького.
Усіх, хто добре знав Ксенофонта Римарчука, охопило велике обурення. Ця розправа стала приводом до великого антибільшовицького повстання, яке очолив колишній пиківський мировий суддя І. С. Крамаренко.
Місцеві жителі підібрали тіло Римарчука і з великими почестями поховали його на старопиківському майдані. На цей час герою, борцю за незалежну Україну йшов лише 25-й рік…
В роки громадянської війни та іноземної інтервенції Пиків як і вся Україна став краєм, який можна було легко завоювати, але правити ним було неможливо. Газета «Подільський комуніст» №55 від 5 червня 1919 року так інформує населення Вінниччини про запеклу боротьбу за владу в Пикові. «В ніч з 26 на 27 травня бандити зробили ще одну спробу влаштувати погром у Пикові, але голова волосного виконкому т. Біда з т. Задорожним організували посилену охорону містечка, а тому бандитам не вдалося привести в дію свій план. Наступного дня голова волосного виконкому організував караульний загін з 50-ти добре озброєних чоловіків, який буде постійно нести службу по охороні містечка. Не дивлячись на провокації бандитів і контрреволюціонерів – куркулів, настрій населення Пиківської волості в окрузі цілком задовільний».
Є цікаві архівні дані про те, що під час визвольних змагань українського народу за свою незалежність війська УНР Симона Петлюри і Української Галицької армії перебували в Пикові, де проходила лінія фронту та розміщався їх штаб. Приказом штабу Головного Отамана вся міліція повинна підчинятися приказам І Галицького корпусу. Вона має завдання охороняти район Старі Прилуки – Козятин – Райгород – Пиків.
Безмірно важкі умови боротьби УГА в Надніпрянській Україні примусили її вкласти військову конвенцію з Денікіним, що було дуже не популярним серед галичан, але ніяких ворожих дій проти військ УНР вони не вели. Ось як описує ці події видатний військовик Юрко Тютюнник у своєму спогаді «Зимовий похід 1919 – 1920 років»: «Перейшовши на сторону росіян, галичани найретельніше виконували параграф 6 договору про те, що галицька армія не буде воювати з Армією Отамана Петлюри. В наказі Київської дивізії ч. 518 від 10 грудня 1919 р. м Пиків говориться «Ще раз звертаю увагу на необхідність коректного відношення до галичан; обеззброєння їх може мати місце лише у випадках ворожого відношення до нас, або з мого наказу. Комдив.»
«Фактично Українська Галицька Армія не тільки не робила ворожих дій, а навіть допомагала нам, чим могла. Так у м. Пикові де стояла галицька артилерія, Київська дивізія замінила свої старі гармати на нові. Опріч того, взято з десяток гарматних коней, за котрі видано розписку, що коні взяті позичково в Української Галицької Армії і будуть повернуті їй при першій зустрічі.»
«Штаб галицької артилерії і штаб Київської дивізії в час постою з м. Пикові обідали і вечеряли разом. Галицькі стрільці допомагали всім нашим козакам.»
А газета «Вісті» Вінниця №39\54 від 18 березня 1920 року під заголовком «Селянська неділя на Поділлі» повідомляє: 12 березня 1920 року відбулися загальні збори селян містечка Старого Пикова і Бор-жимівки, на яких виступили з доповідями «Про порядки Радянської влади і продовольче питання» товариші Баструк та Кірічук…
По доповідях збори винесли таку резолюцію: «Ми громадяни містечка Старого Пикова і Боржимівки, Пиківської волості, цілком згодні йти на допомогу Радянській владі, так як Радянська влада є народна влада, робітничо-селянська, яка відстоює інтереси робітників і селян. Ми погоджуємося давати все, що можемо, для підтримки Червоної Армії і будемо боротися з дезертирством і тими, хто приховується. Ми усвідомлюємо, що дезертир – це шкурник, який із-за своєї шкури зрадив своїх братів робітників і селян і цим підриває Радянську владу. Ми знаємо, що робітничо-селянська влада здобута кров’ю і ще раз повторяємо, що ми допоможемо Радянській владі знищити всю буржуазію і капіталістів.
Хай живе робітничо-селянська влада!
Хай живе більшовизм в усьому світі!
Слава і честь борцям за свободу!»
В 1920 році в Пикові було утворено волосний виконком, головою якого був член партії більшовиків з 1917 року Нечипорук Олександр Іванович. В цьому ж році він був обраний делегатом IX з’їзду партії більшовиків.
В 1923 році село Пиків реорганізовується в районний центр, який проіснував до 1927 року. До складу Пиківського району входило 16 сіл, які після його ліквідації в 1927 році відійшли до Калинівського, Уланівського, Комсомольського та Хмільницького районів.
Активними районними працівниками були Нечипорук Олександр Іванович, Колос – голова районного комітету незаможних селян, Гончар Трохим Іванович -воєнком, Голик – начальник міліції, Білоусов – голова Пиківського райкомунгоспу.
17 жовтня 1923 року була прийнята резолюція Пиківського районного з’їзду комітетів незаможних селян про об’єднання незаможників у сільськогосподарські колективи:
«Заслухавши доповідь про колективізацію, кооперацію і організацію сільськогосподарських кредитів, знайшли форму колективного використання при нашій бідній землезабезпеченості найбільш правильною і вигідною для нашого сільського господарства.
Постановили: «Оголосити смерть трипіллю, як формі, яка не дає нічого сільському господарству, і перейти на платформу колективного землекористування; особливо незаможне селянство повинно раз і назавжди покінчити із застарілою формою і врахувати ту невигоду, яку давала трипільна сівозміна.
Колектив – це суть незаможного селянства в його боротьбі із злиднями, а тому кожний член Комнезаму повинен стати членом колективу, кооперації і сільськогосподарського кредитного банку, який є єдиним помічником нашому сільському господарству, а тому треба кожному голові комнезаму і чесному селянинові ввести в обов’язок розвивати широку агітацію між незаможним селянством про вступ в колективне господарство і ставити ці питання на кожному засіданні незаможного селянства.»
На 1921 рік село Пиків значно зросло. На цей час тут було 548 дворів, в яких проживало 3741 чол. НЕП полегшив життя селян. Продподаток, який замінив продрозверстку сприяв матеріальному заохоченню до господарювання. Появляються перші кооперативи: трудова сільськогосподарська спілка «Снивода», створена на Н. Пикові складалася з 7 чоловік, пай яких становив 3 тис. карбованців; сільськогосподарська кооперація «Чесна праця» теж об’єднувала 7 членів. На Ст. Пикові утворилося товариство «Міць» і сільськогосподарська спілка «Надія» в якій було 11 чоловік.
Керівниками цих кооперативів були Дзіміна Олександр, Волосенко Іван, Максимчук Леонід, Дзіміна Іван, Макарчук Степан, Рибак Йосип, Лисунець Василь.
В 1921 році на базі водяного млина в Пикові запрацювала своя електростанція. Органи влади сприяли кооперуванню селянства і в Пикові створюється сільське кредитне товариство, яке відпускало селянам в кредит сільськогосподарський реманент – плуги, культиватори, борони. Організаторами його були Малярчук Федір Андрійович (пізніше працював учителем).
На 1922 рік в Пикові діяли: млин, дві крупорушки з січкарнею, дві столярні майстерні, дві кузні, слюсарна майстерня, олійня.
Починаючи з 1926 року, утворюються переселенські кооперативні товариства «Праця», «Круг», «Новий побут», «Червоне яблуко», бурякове товариство, артілі «Кругла черепиця», «Мотузняк».
Система кооперації послідовно підводила селянство до ор-ганізації досконалішої форми виробничої кооперації – колективних господарств.
«До 1924 року організація колгоспів в окрузі проходила стихійно, а починаючи з цього часу цей рух набуває певної плановості й проходив по відповідних нормах» – повідомляється в списку колгоспів Вінницького округу, які здали свій хліб через систему сільськогосподарської кооперації.
Але в цілому довоєнного рівня хлібозаготівель за роки відбудови не було досягнуто. Головними причинами цього були: відстала техніка, забур’яненість полів, відсутність найнеобхіднішого реманенту, низька якість посівного матеріалу, порушення сівозмін, а також засуха, особливо в 1924-1925 рр. У 1926-1927 рр. значно скоротилися хлібозаготівлі, виникли труднощі у постачанні населення продовольчими товарами. Селяни в основному вели своє господарство одноосібно.
В роки НЕПу в Пикові діяло декілька культосвітніх закладів. Це Старопиківська семирічна школа, дитячий притулок, три бібліотеки, драмгурток, гурток КСМ, духовий оркестр.
В 1923-1924 навчальному році в семирічній школі навчалось 160 учнів: 94 хлопчиків і 66 дівчаток. Всіх же дітей шкільного віку в селі було 430 чоловік. Національний склад учнів був таким – українці, поляки, євреї. Викладання в школі велося українською мовою. Школа мала своє господарство – 10 десятин землі. В 1923 році було реалізовано 87 пудів зерна. За одержані кошти відремонтували шкільне приміщення. Пізніше відкрились дві окремі школи для навчання дітей єврейської і польської національностей. Перед війною обидві школи було закрито.
Джерело: Історія села Пикова