Сайт села ПИКІВ

Розклад автобусів
  • 07:20-08:05 Калинівка-Пиків
  • 09:40-10:20 Калинівка-Пиків
  • 10:55-11:30 Вінниця-Шепіївка
  • 12:40-13:25 Калинівка-Пиків
  • 14:00-14:55 Калинівка-Шепіївка
  • 16:35-17:15 Калинівка-Пиків
  • 17:40-18:30 Калинівка-Пиків
  • 19:00-19:55 Вінниця-Шепіївка

Пиків на початку 20-го ст

На початку XX ст. Пиків був великим селом. Воно складалось з декількох частин, назви яких збереглися в народі ідо наших днів. Це -“Місто”, “Каміння”, “Боржимівка”, “Хутори”.
Місто було центральною частиною села. Тут жили ремісники-кравці, шевці, шорники, мотузники, а також торговці. Працювали крамниці, олійня, винокурня, корчма. На території сучасного рибцеху був маєток поміщика Сафонова Олександра Стефановича, який володів крім Пикова і селом Жигалівка. Він був сином сенатора Стефана Сафонова. Герб роду Сафонових, який був їм наданий за службу від царя в 1654 р. і підтверджується жалуваною грамотою.
Господар маєтку більше часу проводив за кордоном, а в Пиків приїздив відпочивати. Для цього садиба була прекрасно облаштована. Палац, довкола якого розкинувся затишний парк з алеями, альтанками, фонтанами, купальнею, мав 27 кімнат. Ось фото мармурової ванни з садиби Сафонова, яка після революції використовувалася жителями для напування худоби біля громадської криниці, і в 1981 році була вивезена в Київ у музей архітектури України.
Садибу і парк прикрашали італійських майстрів металеві та мармурові статуї і скульптури. На металевих статуях левів, які довгий час стояли біля контори рибцеху, стояло тавро, що їх було вилито в Парижі.
Старожили з теплотою та прихильністю згадують про Сафонова. Розповідають, що він був добрим паном, називали його своїм “благодійником”.
Сприятливі природні умови, наявність достатньої кількості трудових ресурсів дали змогу поміщику розвинути і добре налагодити місцеве господарство. Було збудовано пивоварний, цегельний заводи, олійню, водяний млин. Став обнесено кам’яним муром, а по селі прокладено бруківку.
Загальноприйнято думати, що великі собори і храми споруджувалися лише у великих містах. Але, вдивляючись в історію села Пикова, переконуєшся, що бажаючи догодити Господу, не лише постом і молитвою, наш народ, який бідував, переслідувався і принижувався, творив справжні дива – своїми руками зводив неперевершені шедеври духовності. Одним з таких див – величавий собор, який був побу­дований 1903 році в нашому селі.
Не маючи сім’ї і будучи дуже віруючою людиною, Олександр Стефанович усі зусилля свого життя присвятив цій святій справі. Будівництво собору розпочалося в кінці XIX ст., а освячений він був у 1903 році на честь благовірного князя Олександра Невського, який одразу ж увійшов в історію, як один з найбільших соборів Поділля.
Над входом у собор височіла величава дзвіниця, висотою біля 40 метрів. Центральна частина собору мала форму куба, і була увінчана великим і п’ятьма меншими куполами. Загальна довжина храму сягала 50-ти метрів. Нижня частина собору була викладена з каменю, висота якої сягала біля 5 метрів.
Для спорудження собору були запрошені кращі зодчі, а для написання ікон – провідні майстри іконописної майстерні Києво-Печерської Лаври.
Старожили розповідають, щоб побудувати такий храм потрібні були великі кошти і щоб їх зібрати, по навколишніх селах ходили обрані народні посланці і збирали пожертвування. Зібрали 100 тис. карбованців, а ще 100 тис. крб. дав Сафонов на внутрішнє оздоблення.
Куполи собору були покриті оцинкованою жерстю. Опалення – калориферне, що на той час було новизною. В бібліотеці храму зберігалось багато унікальних церковних і світських видань.
Інтер’єр відсвічував позолотою, сріблом, оксамитом. Доріжка до іконостасу була застелена персидськими килимами. 12 спеціально обладнаних ніш були місцем поховання знатних осіб. В одній з них у 1908 році був похований сам Сафонов.
Олександр Стефанович був людиною ліберальних поглядів: фінансував лікаря для селян, давав гроші на школу, лікував за свій рахунок калік, одиноких старих людей, оплачував навчання пиківської молоді в фельдшерських, с/г, комерційних училищах. Щосуботи організовував народні гуляння, хоровий спів, танці. У святкові дні проводив кінні змагання, біг в мішках, різні атракціони. Частував селян цукерками, пампушками і колотухою (страва приготовлена з праженої сметани і сиру). Любив кумувати при хрещенні сільських дітей, при цьому щедро обда­ровував їх подарунками. Не обминав польські, єврейські і навіть циганські весілля. Не гребував чаркою з рук простої селянки. Сафонов матеріально підтримував есерів і поділяв їх погляди. Є свідчення проте, що він розпорядився видати есерам 40 тис. крб., а сам виїхав до Франції.
Керуючий панським маєтком Толстой пошкодував грошей і не видав вказаної суми “За що в 1908 р. есери помстилися Сафонову, коли той вийшов на балкон, пролунав постріл, який обірвав життя пана.”
Тіло Сафонова забальзамували і привезли в Пиків. Для участі в похороні зібралося багато людей з навколишніх сіл. Похоронна процесія простягнулася від Янева (залізнична станція Холоневського куди було доставлено тіло небіжчика поїздом ) на 8 верств. На дзвіниці собору і церков навколишніх сіл не вмовкав траурний передзвін. Тіло Сафонова захоронили в одній з ніш усипальниць в соборі.
Не довго проіснував прекрасний собор. В 1930 роках настоятель храму Веселовський Іван Єпіфанович був репресований і засуджений “за антирадянську діяльність” на три роки таборів. Подальша доля його невідома.
В 1937 році на сесії Пиківської сільської ради було прийнято ганебне рішення розібрати собор на будівельні матеріали для будівництва школи в селі Шепіївка. Ікони храму були частково знищені, а з найбільших виготовили сейф і стільці для сільської ради.
Руйнування святині продовжувалося декілька місяців. З усипальниці було винесено і викинуто в рів тіло зодчого собору Сафонова. Як розповідають старожили, останки не піддавались руйнуванню, і навіть обличчя не змінилось.
Вночі віруючі перенесли знівечене тіло на сільський цвинтар, де таємно поховали його. Хрест на його могилі не мав підпису, так як селяни побоювалися, що могила їх добродійника буде знову сплюндрована войовничими безбожниками. Лише на початку 80-х років минулого століття на могильному хресті була встановлена пам’ятна табличка, яка вказувала роки життя і ім’я померлого.
В Пикові на польському сільському кладовищі поховано також відо­мого цукрозаводчика, одного з піонерів цукрової промисловості на Поділлі Яна Романського. На меморіальній дошці усипальниці цукрозаводчика написано, що він був адміністратором фабрик Шепетівських і Уладівських. Без сумніву, Ян Романський був людиною знатною, шанованою і заможною. Про це свідчить хоча б його усипальниця в Пикові. В окрузі, здається, окрім Миколи Пирогова, більше нікого так не поховано. Труна з прахом Яна Романського знаходиться в спеціально збудованій каплиці. Це не лише історична, але й архітектурна пам’ятка. Каплицю у свій час прикрашали три скульптурних зображення, серед яких неушкодженими залишилося лише зображення Матері Божої. На стінах каплиці висить меморіальна дошка з ба­рельєфом Яна Романського та епітафіями від дружини та дітей. Над входом до уси­пальниці висить родовий герб Романських, на якому зображено підкову, хрест і птицю з каблучкою в дзьобі.
На жаль, усипальниця не зберегла свого первісного вигляду. І не так через дію часу, як через невдячних нащадків.
Новітні варвари, шукаючи скарби, розбили саркофаг з рожевого мрамору, в якому зберігалася труна. Виколупали олово, яким було залито написи на меморіальних плитах. І лише недавно колектив Уладівського цукрового заводу віддаючи належне своєму колишньому директорові, замінив труну і привів у порядок усипальницю Яна Романського.
Друга частина села – “Каміння” – нині це вулиця Кам’яна розташована на півострові і складається з кількох кам’яних пагорбів. Звідси й така назва. На Камінні був панський фільварок і тут жив управитель.
Все Каміння було засаджене панським садом, який простягнувся аж до території нинішньої школи. Північні околиці цієї частини села – це береги великого ставу.
Третя частина – “Ксьонзівка”, пізніше “Боржимівка” – нині це вулиці: Зелена, Надрічна і Медична. Вона простягнулася продовж лівого берега Сниводи і сягає жигалівського ставу.
Тут жили селяни, що належали ксьонзеві. Вони працювали на землі католицького священика, платили податки, виконували різні роботи по господарству. І, як завжди, мали борги. Звідси і назва поселення – “Боржимівка”.
Як наслідок столипінської реформи, після революції 1905-1907 років утворилася четверта частина села – “Хутори” – нині це в основному вулиця Миру. Кожен хутір, що входив до цього поселення, називався іменем його господаря. Так виник хутір Покорів, Романюків, Маєвського, Фіголя. На кожному хуторі була своя криниця. Назви цих частин села зберігаються й понині.
Революційні події 1905-1907 рр. сколихнули і селян Пикова. Так, у травні 1905р. більшість сільських працівників не вийшли на роботу до орендаря Ольшевського, вимагаючи збільшення поденної платні до 50 копійок. Пиківчан підтримали селяни навколишніх сіл: Кривошиїв, Глинська, Голяків, Писарівки, Попівки, Шепіївки, Рогинець, Заливанщини.
В район страйку прибули три ескадрони драгунів. Лише після того, як орендатор Ольшевський погодився підвищити платню, сільськогосподарські робітники приступили до роботи. Однак, через кілька днів, після залишення села військовими, селяни самовільно почали косити панську люцерну. Господар викликав жандармів. Відбулась сутичка, в результаті якої було заарештовано кількох селян. Для забезпечення порядку і власної безпеки управитель викликав загін черкесів, які довго стояли в селі, та це не злякало селян. Вони з великим захопленням читали листівки, які різними шляхами потрапляли в село і в яких лунав заклик до боротьби. Найбільш активними розповсюджувачами цих листівок були Павлюк та Тихін.
Перша світова війна 1914-1918 рр. принесла нові випробування і страждання пиківчанам, бо Поділля було прифронтовим театром бойових дій. До війська було демобілізовано 47% працездатного чоловічого населення. Селян залучали до копання окопів, спорудження укріплень, до військових перевезень тощо.
Пиківчани копали окопи в Старопиківському лісі. До цього часу вони за­лишились і нагадують про страшну імперіалістичну війну.
У списку найбільших землевлас­ників Вінницького повіту на 1914 р. значиться Лепетан Мартин Іванович, який володів у містечку Пикові Пиківської волості 150 десятинами землі.

В 1916 р. біля базарної площі було збудовано громадський туалет, який зберігся і до сьогодні.

Джерело: Історія села Пикова