Степанида Микитівна Миколюк, жителька с. Новий Пиків на початку війни разом з курсантами Вінницького піхотного училища була відправлена під Сталінград.
В одному з боїв потрапила в полон, і німці відправили її в концтабір Равенсбрюк.
Вона згадує: “Цілий тиждень їхали в товарному вагоні знесилені і голодні і нарешті опинились у концтаборі. За своєю територією довжелезний, обтягнений з усіх боків колючою проволокою, табір поглинав полонених своїми сірими, темними бараками, біля яких гордо походжали солдати з автоматами та собаками. Тут, в концтаборі, життя текло писаними і неписаними законами і не було варте копійки. Тільки покірність та старанність у роботі могли врятувати від смерті”. Це відчула у перші дні Степанида і ще тисячі дівчат і жінок – рабинь фашистської неволі.
Коли комендантка концтабору Ланга Біднер, як завше люта і криклива, вдарила в обличчя кастетом, а два дужих солдати скрутили руки і пасатижами вирвали зуби, Степанида відчула, що втрачає свідомість. Захлинаючись кров’ю, дівчина намагалась встояти на ногах, але вже не виявляла хоч якусь непокору. І лише в її зіницях, немов у вулкані, вирувала люта ненависть. Якби це помітила Ланга, то неодмінно відправила б у крематорій.
“Я вас навчу, як шити одяг для німецьких солдатів!” – кричала несамовито комендантка, тикаючи в обличчя зім’ятий німецький мундир. “За будь-який брак у роботі будемо прошивати нитками ваші язики!” І голодом нас морили, і били, але все ж таки ми вистояли. Повірте, що з дня полону і аж до визволення нас годували лише смердючою баландою та буряками. Іноді давали кілька варених картоплин. Це лише у святкові дні. За будь-яку провину чи брак у роботі багато наших дівчат були замордовані чи відправлені у крематорій. Кращих на вроду віддавали для розваг німецьким солдатам. Весною 1945 року, за кілька днів до перемоги, нас було звільнено.
Ми плакали і сміялись, ми кричали і співали, підстрибували і танцювали, хоч і мало було сил. Після лікування ми повернулись додому.
Романтические стихи про любовь читаю только на блоге www.Antoxa.name
Степанида Микитівна Миколюк в’язень під № 17494 прибула у своє рідне село аж у жовтні сорок п’ятого. Довгий час працювала після війни в буряківничій ланці. Разом зі своїм чоловіком Сергієм Микитовичем виховали двох діток Катерину і Михайла, які порадували чотирма онуками та правнуком Сергієм. Саме в них Степанида Микитівна бачить і відчуває, що її життя не обірвалось, а тече, як повноводна ріка.
Джерело: Історія села Пикова